Світильник :3

Життя

Життя під гул генераторів і звуки вибухів, таке тендітне й водночас таке міцне. Важливе як ніколи, цінне як ніколи до того.
Дарма я кричала в далекому дитинстві 'краще б не народжувалась' і проливала ріки сліз про своє існування у жорстокому світі. Світ є жорстоким, так, але це лише одна його сторона. Тепер я думаю не про минуле, а про майбутнє. І мені моторошно та хвилююче водночас.

Тепер я знаю, що я хочу і розумію вагу життя, тепер я знаю, що я тут, на цій випадковій планеті невипадково.

Нехай це залишиться тут.

Біль, якого нема (2007 чи 2008 рік?)

Вже сонце тендітно шепоче
Промінням ласкавим своїм,
Вже листячко бруньки лоскоче
А біль обертається в дим.

Туманом білявим він впаде
На зорі ласкавих очей,
Над буйним проллється він садом,
Вбере в себе смуток ночей.

Згорить він на вогнищі світу
І втопиться в хвилі зітхань.
Кружлятимуть в світлі, як діти,
Мільйони чудесних бажань.

Думки проростуть із кайданів,
Звільняться від мороку ночі,
Час радості скоро настане,
Розкриються чари пророчі!

Моє життя (січень, 2008)

Проїхались дорогою моєю
Осіб багато, може сотні з дві
Та мало щастя було в неї -
Вона життя віддала боротьбі.
Вона кохалася, любилася у барвах,
Та все кохання було не її.
Вона шукала правди в темних чарах,
Та чари всі були дощі сумні.
Дорога пилом накривалась
І припадала попелом душі,
Зелене листя немічно спадало
І прокидалось у дзвінкій росі.
Вона до щастя прямувала,
До світла тіло все тягла,
Вона жила і пильнувала,
Щоб я такою сильною була.
Вона тужила і любила,
Та їх любов байдужою була.
Вони тікали до могили,
До гроту, де вона спала.
Вони юрбились коло хати,
Де грілася у променях густих
І йшли до неї, наче делегати,
Без янголів і замислів святих.
Топтали мою стежечку тендітну,
Яка була і є моїм життям,
Вкривали мою мрію заповітну
Огризками, осколками, шматтям.
Що ті осколки?То лиха омана
Під покривом солодких снів,
Вони ятрять ще більше мені рани,
Як мишу розпинають сто котів...

Якщо б всередині тебе - пустоти
і злі чудовиська пітьми,
Не витрачала часу би на "хто ти"
І не утворювались "ми".

Якщо би знала - ти потвора,
Яких ще світ не зустрічав,
Жар-птиць моїх терпіння і покори
Ніколи ти би не впіймав.

Я знаю точно, достеменно
Ти - не потвора, мандрівник.
І світ - не вогняна Геєнна,
Ти просто шрамів долі не уник..


листопад, 2017

Тріпотів захід сонця. Бірюзові губи моря облизували голі скелі, впиналися в піщаний берег. Два силуети рухались в такт морському прибою. Обоє п'яні і щасливі. Шкіряна куртка, мов піратський прапор, майоріла за спиною чоловіка, бордові туфлі жінки описували кола. Їх не бентежили перехожі, які зиркали на них з явною цікавістю.
- Я бачу райдугу! - кричала вона. Я її бачу!
Зрозумілі слова здавались тим, хто проходили повз, якимись пустими звуками, вони не розуміли їх значення. Вони її не бачили. Натовп навколо них збільшувався, але танцюючих це геть не хвилювало. Вище і вище, до небес летіли слова. Повітряними м'ячиками вони відбивались від землі і падали назад. Коли роззяви зрозуміли, що нічого у цьому танці нема, то стали поступово розбрідатись по своїм справам. "Божевільні" - це слово застигало на язику, але з нього не злітало. Всі були занурені в себе і там відчували невдоволеність від нудного видовища. Танець був вже монотонний і кількість глядачів зменшувалась.
Нарешті пляж і зовсім збезлюднів: залишилась тільки танцююча пара.
- Ти бачив їх подив на обличчі? Вони думають, що ми ..того - промовила вона, крутнувши пальцем біль скроні і зупинила їх танцювальні рухи. Потім присіла на пісок і підставила долоні солоній воді.
- Вони дурні, як жерстяна коробка. Вони її не бачать. МИ ж - бачимо. До того, мені не звикати до людських думок. Вони розкидаються ними на всі боки, нагадуючи мокрих собак. Я втомився від їх вузького мислення.
- А мені - лінивих котів.
- Ти не розумієш в чому справа, Пташко. Ми надто далеко зайшли і втомився від їх непорозуміння.
Она не помічала, що руки в нього дрижали і з моменту останньої зустрічі він сильно схуднув. Набряклі вени на зап'ястях запали і тепер нагадували позначення рік на контурній карті.
- Звісно не розумію. Адже знаю тебе зовсім небагато і вже в тебе...
Не встигла вона закінчити речення як він її випередив:
- Я йду, Пташко. Я навчив тебе цьому і йду.
Брови насупились, погляд ніби крізь неї. Вона була красива - думав він. А він був самотній. Тепер їх не стане і цього слова не стане. Ми...
- Мммми - протягував він це слово як міг. - Ми від'єднаємось сьогодні. Я довго думав над тим, який я є..."
#переклад_власного #недописане ~2013 рік

Скриплять знайомі двері, ледь рухається прочинена кватирка - в кімнату входить легкий вітерець. Птахи-музики награють знайому мелодію, сповіщаючи про прихід глибокої осені. Тонке мереживо яблуневих вітів цокає по склу маленького будиночка, який причаївся біля гори. Цок-цок-цок. Вночі вони схожі на чудернацькі пазурі дикого звіра, особливо під певним кутом падіння променів, що віддає Місяць на освітлення кімнати. Цок-цок-цок. Воно  вплітається у розмірений хід годинника, у танець вітру, у пташині тріскотіння - і звучить така тужлива осіння пісня, що лежиш і думаєш, що й сам цією осінню стаєш. Перегукуєшся нічним сопінням, шурхотом ковдри, подихом нашіптуєш нові ноти. Один на один із своїми думками, які скрипками і електричною гітарою проводять по твоїх нервах. Натягнуті, мов струни, але трішки розбавлені Корвалолом, щоб не так міцно, щоб не порвались.

І ніби вже ранок, ніби і гори не так близько, а все уявляється напрочуд гарно. Самотність біля скель, тиша біля зірок. Літери купкою збираються в слова і, щоб не злякати їх, просто пишеш, на чому пишеться. Уявляєш собі химерного відлюдника, користуєшся словником, а слова все тягнуться довгими рядами. Як же приємно, що не забулось. Як же приємно, що можна творити щось ізнову! Тихо-тихо, калатання серця чуєте лише ви. Я пишу. Знову. І знову замовляю собі інші світи на сніданок. Бурхливий потік то пришвидшується, то сповільнюється. Літери-слова-речення. Тире і крапки. Я пишу і пише зі мною осінь. Присіла тихо на ліжко і тицяє моїм пальцем по гладенькому екрану, що світиться. Тиць-тиць-тиць. Стук-стук-стук. Невже це 'Інтермеццо?' Але тут нема бігаючих грайливих собак і поля, цього розмаїття трав. Якщо ви розумієте про що я. Якщо розумієте мене.

Чи так багато таких як я, тих, що уявляють світ за світом, і так же швидко закручуючи їх в себе в голову, мов у скляну банку і ставлячи на якусь там поличку, а ваші світи ростуть, обрамлюються новими персонажами, архітектурою, декораціями, ландшафтом? Чи так багато тих, хто уявляє? Чи так багато Творців? Ліпити з чогось невидимого щось таке невідоме, тим і привабливе, жонглювати фразами і висловами, а можливо олійними фарбами, мозаїкою, нитками, картоном? Скільки вистачить нам Творців аби замалювати захисну величезну стіну, набудувати укріплень і чого думається про це спокійним ранком? Періодично кукурікає будильник, але коли не звертаєш на це уваги, то і не чуєш його. Повністю із вами і з цим цоканням, уявним цоканням віт та реальним цоканням нігтів по екрану.

Добрий вам ранок і нових звершень! А світи - полізайте у банку. Новий день настав.

місце перезарядки
(уривок)

Всі знали, що Це мало відбутись і всі були готові. Єдине не знали - коли.
Кожен готовий по-своєму: хтось влаштувати масштабну пінну вечірку, хтось здійснити погром на роботі, інші ж готові підіймати паніку і бігти, бігти кудись світ за очі, аби світ вловив та не піймав. Вона ж була готова інакше. Це рішення вона обрала багато років тому, коли металеві будки-автомати ще тільки з’являлись і цікавості, окрім як погляду з пересторогою, не викликали.
Масивна множина деталей із кнопками незграбно випростовувалась у велетня, завбільшки у смітниковий контейнер. Майоріння кольорів і вир звуків лякав, але в той же час і збуджував. Чомусь він їй здавався найбезпечнішим місцем на всій планеті. Це було її місце, місце перезарядки. Хто б не жартував про консервну банку, така муміфікація їй подобалась. Кожного вечора вона заходила до велетня і виходила під ранок, сповнившись новими і силами і наснагою. Але навіть незважаючи на те, що вечірнє місце для неї там було заброньовано, вдень він не залишався без відвідувачів. Одного дня вона мріяла, що прийде туди як тільки зрозуміє, що Це має відбутись, дівчина прийде і натисне на червону іконку «Зачинено». І другу - «Заблокувати».
Якщо зовнішній вигляд велетня-автомата був нечепурний, то всередині на неї кожен раз чекало щось цікаве і нове, і зовсім несхоже на попереднє. Формат приміщення змінювався кожен день, залежно від її настрою та думок. Сумне солоне обличчя зчитували датчики і вона летіла шкереберть, у готичний замок із потріскуванням вигадливого каміну або морську темну безодню, в чорний ліс, наповнений диво-квітами. Веселе ж фарбувало кімнату у веселкові тони і напівтони, вона світилась і переливалась, а крісло, де вона сиділа, ставало, немов шовк, - легеньким і м’яким...

Я обираю дощ

Я захотіла дощу. Аби він, мов білий шум, пішов та накрив всі мої думки в голові. Дощу аби він стер всі сліди поганого, неправильного, що я зробила і всього поганого і неправильного, що зробили мені і моїй країні. Очищення. Білий шум. Шум для тиші в голові.
І оце навіювання: "я - робот, мені не варто відчувати нічого, ні до кого". В цю епоху дуже легко. Одна пігулка - і ти вже овоч.
Але все ж я обираю дощ.

Пером наших жизней исписаны руки
И губы в улыбке вот так, механично,
Задумчиво греемся в отблесках скуки
Ведь это устойчиво, это привычно.

Заправлены чувства в рейтузы молчанья,
Натянуты нити уже до предела
И кодом прописано в нашем сознанье
"Все как-то неправильно, как-то несмело".

Свобода и близость истерзаны в клочья,
Завернуты грубо в бумагу, фольгу.
Казалось, пирог будет вкусным и сочным,
Что ты подойдешь, ну а я прибегу.

Уставшие люди с уставшей планеты
Махнули на счастье и радость рукой.
Кричу я : "и где ты?" и эхом "и где ты?"
И снова волнами накатит прибой...

Повір, що ти у себе є

Повір, що ти у себе є,
В тобі є квіти і дерева,
Тут все буяє і жиє
І буде все як буде треба.

Та не годуй примар пітьми,
Не вір їх поглядам тужливим,
Вони не відають людьми,
Вони не знають, що важливо,

Як пахне скошена трава
І ліс рипить увесь від снігу,
І місто з сонцем ожива,
Як серце тьохкає від бігу.

Не дай їм вирвати з душі,
Навічно вплетене у скронях,
Запам'ятовуй і пиши
Як танув лід в твоїх долонях.

З бурштину очі закарбуй,
Світанки Сонця на гарматах.
Не ремствуй і не гарячкуй,
Пощо від суму розпинати?

Повір, що ти у себе є,
Згадай все тепле і прекрасне,
Таке реальне і людське,
Яким лиш може бути щастя.

Нехай все міниться, мина,
Жага поволі покидає,
Нехай прокинешся сумна,
А знати будеш - так буває...

Гарячий
___________

Навіть не потрібен радіатор, це - вмістилище енергії і життя, яке пульсує крізь єство.
Міцні шершаві руки з довгими цупкими пальцями здатні підняти важезні речі, а добра посмішка і кумедні жарти - спровадити проблеми кудись подалі від тебе, але з Гарячим треба бути обережнішим, може і спалити своїм вогняним пульсом.

Ніяких суперечок, ніяких невиконаних обіцянок - інакше перетворитесь на купу жаринок у кутку і підсмажитесь самі на вашому і його гніві.

Гарячий погладжує свого кота і згадує своє минуле. Гарна пам'ять іноді може стати в нагоді, а іноді і змусить з'їдати себе потроху за те, що не зумів зберегти, за те, що втратив, може і назавжди.

Гарячий плаче, і повірте - його сльози теж такі гарячі, а губи такі палкі.

Холодний
___________

Вогняне простирадло було йому завелике, закочувалось на вуха, лоскотало ніздрі і пашіло жаром, мов пиріжок з печі. Висунувши свою майже невагому руку і намацавши пальцями світильник, він вирвав вилку. Сумнівне задоволення - грітись влітку, але в нього не було вибору. Це мало тримати його на плаву в слизькій течії життя.

Крізь фіолетову гардину просотувалось бліде світло - це місяць ковзає по килиму сузір'їв. Головне, щоб не ковзав своїм холодним промінням по його спині. Йому і так мерзлякувато. Холодна кров тунелями судин каталась до його холодного серця і ніщо не могло спинити цього руху.
Він, мов кавовий автомат із жахів першокурсника, - не маючи живлення, видасть непідігрітий напій.

Холод вів за собою важелезну втому, таку втому, ніби він її всотував віками щонайменше декількох своїх поколінь. Вона на нього тиснула своєю вагою, а він слухняно носив її на своїх плечах.
Холодна кров не може снувати в активному вмістилищі, втома була його тавром, але й годі було визнати це в собі.

Ззовні це не буде вам помітно, обманювати себе і інших він навчився з дитинства. Хто ж як не він сам придумав легенду, в яку свято і безоглядно вірив. Легенду про моторного, чуйного парубка, сповненого високоморальністю. А взнаючи його поглибше - розіб'єтесь головою об його похмуру дійсність, звісно, якщо вас допустять поринути поглибше, шанси нульові.

Холодний спить, хвиля за хвилею прокочується його дихання по кімнаті, яке поволі переходить в хропіння. Холодне серце розмірено стукає у грудях.