Скриплять знайомі двері, ледь рухається прочинена кватирка - в кімнату входить легкий вітерець. Птахи-музики награють знайому мелодію, сповіщаючи про прихід глибокої осені. Тонке мереживо яблуневих вітів цокає по склу маленького будиночка, який причаївся біля гори. Цок-цок-цок. Вночі вони схожі на чудернацькі пазурі дикого звіра, особливо під певним кутом падіння променів, що віддає Місяць на освітлення кімнати. Цок-цок-цок. Воно  вплітається у розмірений хід годинника, у танець вітру, у пташині тріскотіння - і звучить така тужлива осіння пісня, що лежиш і думаєш, що й сам цією осінню стаєш. Перегукуєшся нічним сопінням, шурхотом ковдри, подихом нашіптуєш нові ноти. Один на один із своїми думками, які скрипками і електричною гітарою проводять по твоїх нервах. Натягнуті, мов струни, але трішки розбавлені Корвалолом, щоб не так міцно, щоб не порвались. І ніби вже ранок, ніби і гори не так близько, а все уявляється напрочуд гарно. Самотність біля скель, тиша біля зірок. Літери купкою збираються в слова і, щоб не злякати їх, просто пишеш, на чому пишеться. Уявляєш собі химерного відлюдника, користуєшся словником, а слова все тягнуться довгими рядами. Як же приємно, що не забулось. Як же приємно, що можна творити щось ізнову! Тихо-тихо, калатання серця чуєте лише ви. Я пишу. Знову. І знову замовляю собі інші світи на сніданок. Бурхливий потік то пришвидшується, то сповільнюється. Літери-слова-речення. Тире і крапки. Я пишу і пише зі мною осінь. Присіла тихо на ліжко і тицяє моїм пальцем по гладенькому екрану, що світиться. Тиць-тиць-тиць. Стук-стук-стук. Невже це 'Інтермеццо?' Але тут нема бігаючих грайливих собак і поля, цього розмаїття трав. Якщо ви розумієте про що я. Якщо розумієте мене. Чи так багато таких як я, тих, що уявляють світ за світом, і так же швидко закручуючи їх в себе в голову, мов у скляну банку і ставлячи на якусь там поличку, а ваші світи ростуть, обрамлюються новими персонажами, архітектурою, декораціями, ландшафтом? Чи так багато тих, хто уявляє? Чи так багато Творців? Ліпити з чогось невидимого щось таке невідоме, тим і привабливе, жонглювати фразами і висловами, а можливо олійними фарбами, мозаїкою, нитками, картоном? Скільки вистачить нам Творців аби замалювати захисну величезну стіну, набудувати укріплень і чого думається про це спокійним ранком? Періодично кукурікає будильник, але коли не звертаєш на це уваги, то і не чуєш його. Повністю із вами і з цим цоканням, уявним цоканням віт та реальним цоканням нігтів по екрану. Добрий вам ранок і нових звершень! А світи - полізайте у банку. Новий день настав.