рими, як стоси сіна, стоять під снігом,
неначе мертві,
рити собі могилу – нехай зацінять
нові поети,
вимір моїх здобутків блакитно-синій,
неначе дреди,
вийму із цього згустку по волосині
сивіє небо,
слóва усім не стане, та будуть звуки:
крихкі та сильні,
соваєм всі містами на стукіт фішок
у грі настільній,
сови позасинали, як нас чекали,
вже й лис посивів,
сонце поміж зірками таке яскраве,
лиш зорі сірі,
плутаю день і ранок, забув за вечір,
не спиться зовсім,
Плуто сидить на ґанку, дитячий вереск
у вухах досі,
пусто поміж рядками, на дворі верес
датує осінь,
пустять мене до саду утнути в тетріс
блакитні очі,
шлях западає в вирву, як кіт сонливий –
тихенько й ніжно,
шанс, що ти щось тут виграв, давно спалили,
лиш досі тисне,
шах тобі ще не прірва – маленький острах,
липнева вишня,
щастя твоє не стигне, лиш грізна осінь
гілки колише,
все забуваєш швидко і дні тікають
кудись повище,
степ ще додому кличе у миті жалю
усе тихіше,
темп наростає в м’язах уже до краю
і вітер свище,
тепло мені, торкаюсь твоїми пальцями до обличяя,
темрява нас не знає, а ми всміхаємось їй липнево,
терпимо як востаннє, коли під нами чорніє небо,
з трепетом в нас розтануть минулий відчай, сніги лютневі,
стебла порозквітають плодами світла у світі темряв.
13.12.23
Єгор Дьомін#поезія #ЄгорДьомін
