Я вам не розповідала про це, але в мене в жовтні вийшла книжка в Польщі. У підрозділі тоді були втрати, ми були на складному напрямку, тож не було настрою про це писати. Та й досі не дійдуть руки дістатися до авторського примірника і зробити йому фотосесію.
Але вона є. Зроблена з увагою і любов'ю. Дякую Iryna Mulyarchuk, Julia Sheket, усій команді Wydawnictwo "Pogranicze". На жаль, не зможу ані подякувати наживо, ані познайомитися з перекладачем Лєшеком Шаруґою, бо він помер 💔
Не впевнена, що книжку можна замовити в Україну. Але раптом ви в Польщі і маєте друзів-поціновувачів поезії, знаєте що робити.
До двомовної збірки увійшли вірші, написані під час служби і на війні, які ніде ще не друкувалися, а також деякі з моїх попередній збірок, які здалися доречними.
розплететься сон на три пасма — і кожне сиве і зупиниться сніг на підступах до межі королева нездужає мабуть чекає сина а ворожка не має сили доворожити
ще герої не знають що вони за герої і кому доведеться стати в останню варту за сюжетом їх буде троє а потім двоє ну а далі я не наважилась рахувати
у вікні тюрми догоряє остання свічка вже торішнє листя липне до підошов мамо-річко ти не плач по нас мамо-річко хто б сюди по воді твоїй не прийшов
музикант починає пісню і всім не спиться небо ходить над нами тихо туди-сюди у похмурому лісі дивно жовтіє глиця і з'являються — люди кажуть — чужі сліди
крайня хата ставить перший у році чайник діти возяться з кошенятами на печі якщо знаєш що буде далі — зумій змовчати якщо віриш що зможеш втримати — не мовчи
(Вірш написаний в 2020-му році, в Новопскові (Айдар) — зараз окуповано)
Зараз я найменше хочу бути медійною військовою, поеткою в пікселі, музиканткою, яка написала пісню про свій воєнний досвід, жінкою, яка покинула мирне життя і пішла на фронт. Оцим солодким, клікабельним, зручним до вжитку образом. Так, вигідним для зборів мого підрозділу. Ні, не вигаданим. Реальним. Лиш не повним, бо повнота не така цікава.
Чи ні?
Так само я не хочу сіяти зраду заради хайпу й самого процесу. Я служу в ТРО. Ми – найчастіше приданий підрозділ. Ми іноді надто болісно втрачаємо людей. Через брак поповнення і каскад безвідповідальних рішень на всіх рівнях. Нам присилають хворих, яких первинна ВЛК після мобілізації визнає придатними. Іноді дивуюся, як ці люди дожили до тридцяти чи сорока. Якщо досі без мами не можуть знайти медичний заклад в рідному місті. Уявіть, було, що один з новеньких зламав ногу просто тому, що вдягнув бронік і спускався сходами – крихкі кістки. Колись я спробую посадити в тюрму голів ТЦК і ВЛК, які зробили цей подарунок моєму підрозділу. Але не зараз. Мене-то далі піхоти не пошлють (я і так тут). Але знімуть, ну, наприклад, начмеда і поставлять якогось довбойоба. Так працює система. З якою я зараз не в кожному випадку буду боротися. Не тому, що змінилися мої цінності. Тому що не хочу ламати те, що порівняно з іншими батальйонами – працює. Ми намагаємось списати цих чоловіків. Іноді виходить. Я вчуся виживати в каламутній воді, але не забувати, що вона буває чистою. Не нашкодити, як говориться у клятві лікарів. А насправді — просто не знаю, де межа між пристосуванством і мудрістю.
Довкола мене все більше говорять про замирення. Про «нафіг треба той Донбас». Так, це говорять військові. Або їхня втома і біль, якщо придивитися. Вони переглядають російські ІПСО, в яких до шістдесяти відсотків правди додають сорок солодкої отрути.Довкола мене всоте розповідають історії з бойових, які ми всі вже знаємо напам’ять, наче намагаються переконати чи самих себе, чи байдужий простір, що так несправедливо, що ми пройшли все це, а світ не змінився. Не здригнувся, не кинувся разом з нами закривати пащу порожнечі. Мої побратими обурюються наповненими ресторанами і миготливими вогнями міст. Міськими ялинками, чергами на розпродажах. Життям, яке ми захищаємо і яке поступово все більш дистанціюється від нас. Чи ми від нього. Куди насправді не кожен зможе повернутися, навіть якщо прийде цілим з війни.
І тоді я говорю, що ми самі обираємо, що визначає нас як людей. Запитую: чи той треш, який ми пройшли – це саме та оптика, крізь яку я тепер завжди дивитимусь на себе і світ? Ні. Повторюю собі, скільки треба, що ні. Переконую, що насправді я лишаюся собою і додаю цей стрьомний досвід до всіх попередніх досвідів. Війна не перекреслює все, що було і що буде. Поступово починаю сама в це вірити. Відкриваю англійську і нові ноти.
Думаєте, я сильна людина? Ні, мені просто підійшли найперші виписані антидепресанти.
Я не хочу говорить пафосні слова про захист України. Але «кордони країни збігаються з моїми особистими», як казала загибла мінометниця і мистецька журналістка Рута Пушкарчук. Я жартувала, що раптом зовсім жопа – махну через Тису. І в цьому жарті, мабуть, переважав відсоток жарту. Жартувала з Андрієм, який загинув у жовтні на Торецькому напрямку. І досі не змогла його оплакати по-людськи. Тоді була на бойових. Де ми зазнавали втрат (яка буденна і порожня фраза). Тепер – всередині пустеля, над якою повільно кружляють сніжинки. Можливо, це попіл, якщо придивитися.
І це теж лише частина правди. Бо я так само, як і раніше, годую і чухаю всіх на світі котів, купую книжки, які не встигаю прочитати, граю на піаніно і матюкаюся. Служу у війську. Останнім часом нічого героїчного – поїздки на ВЛК і до лікарень, чергування на медпункті і просто чергування, розбирання медикаментів, тренінги і складання аптечок.
Просто до мелодій, які я граю, домішуються голоси страшних ефірів, де востаннє звучать знайомі голоси. І ноти іноді здаються нікому не потрібними яблуками, які висять на приречених гілках в Кліщіївці, десь у далекому, примарному листопаді 2022-го. Можливо, це зорі, якщо придивитися.
як сказати тобі що мене вполювала зоря і тепер моя пісня мені до кінця не належить вартові прокидаються очі їх тьмяно горять і літають по колу птахи визначаючи межі
як сказати тобі що на ранок ця зірка зайде що у дірці від серця відтоді гніздитиме вітер і шукатиме винних і врешті загубиться десь в оборонних ровах у яких будуть гратися діти
як сказати тобі що наш дім відступає в туман без наказу здається увесь западається в зиму ключ на шиї — дрібний тягарець — вже і сенсу нема а згадай як боялись це все загубити малими
як сказати що все віддзвенить мов це листя крізь ніч і відлуння гулятиме світом від мене й до тебе і у місяця кольору кістки забракне облич щоб відбитись в очах які більше не дивляться в небо
Ти ще спиш і не знаєш що з твого сну проросла сіро-жовта дорога
ти ще не бачиш ані плавних вигинів її ані заломів ані мертвих полів обабіч
На субстраті несумісних спогадів найкраще ростуть звивисті шляхи блукань війною
Те що колись було початком шляху додому ми називатимемо дорогою життя вороги називатимуть дорогою смерті
І десь на звороті вечора впаде й розірветься запитання звідки в цьому нескінченному сірому взялися птахи і звірі звідки в цьому скінченному жовтому взялись маленькі незграбності теплих сердець
І гіпермобільність вцілілої гілки на вцілілому дереві перегорне в минуле плюс один день і нав'язливе радіо в голові оголосить поставленим голосом
ким ти станеш коли виростеш не отак а по-справжньому виростеш як вірш як дорога як день з того боку зими як любов як відсутність любові як нескінченний список імен як бездоганна холодна лють
Те що мало бути вплетене в дівочу косу так і не знайшлося по закутках ні під ліжком ні в щілині за піччю
Та ніщо не віщувало біди лиш собака надто сильно лащився наче й справді бачить мене востаннє і скавчав на тонкий синюшний місяць що гойдався над гаражами й сараями
Усе що було потім не варте спомину
Хіба важливо як
Як на якусь із тих сотень серпневих зір ми загадали оте некрасиве доросле бажання
Як за котрусь із тих однакових тьмяних зим ми на різних дорогах замерзли так що не можемо відігрітися
Як ми куталися по самі очі у шовк екзотичних яскравих історій не схожих на наші рано злинялі під степовим сонцем життя
Як ми ховали свої страхи в зменшувально-пестливі форми *хлібчик* *горобчик* *яблучко* *гусеничка*
Як ми поверталися і грали на чарівній сопілці а місяць так і не вийшов гуляти
Лиш рипіла стара яблуня до молодої берези:
дівчинко подивися куди закотилася моя срібна копієчка твої очка ще гостренькі твої гілочки ще тоненькі
я слабка і тому дозволяю цьому тексту бути слабким не вартим великої епохи і згадок у хрестоматіях
я стишуюсь і тому дозволяю музиці випаруватись до того я нею бризне на клавіші до того як розмаже нею краєвид в куточку високого недремного ока
я виходжу з розмови до того як синюшна її оболонка лусне і щось тонконоге мов з тих самих дитячих снів торкнеться слів і піде в павучий танок
я розгублена і тому дозволяю зорепаду минати без бажань і вагань хоч мрій своїх трохи шкода як кошенят народжених прямо в осінь нікому не потрібних окрім рудоволосої дівчини серце якої з іншого каменю аніж моє
літо зайшло за надто чіткий горизонт прокреслений жорстоким старим художником і стало невимовним прозорим спогадом
недавно вирвалася на фестиваль, ШеФест, душевний такий, де багато знайомих ще з домайданних часів, теплий і затишний, мене кілька людей після виступу питало "чи справжня я військова", бо з піснями якось образ не в'яжеться —
та хз, думаю, вже рік, так складається, що на нулі і близько до нуля не була, то ногу доламаю, то все надто швидко несеться, що мої швидше "закінчуються" приданими до інших підрозділів, ніж задіюють наших бойових медиків —
ні, я поки не перевелася в небойову частину, мої вояжі в Київ взимку були пов'язані з лікуванням, але й в штурмову, куди звали, не пішла, хоч там і друзі, поки не впевнена, що витягну, весь час по здоров'ю щось прикре вилазить, а може, мені так просто зручніше, от якщо по-чесному, може, я вже й не та, що на початку, не та, що на Майдані, десятки живих друзів і знайомих тому, може, я вже веду, як багато хто в армії, імітацію, щось про людське око, а не боротьбу —
то чи справжня я військова, якщо маю пробитий осколком квиток, форму, зброю, командирів, задачі, рецепт на антидепресанти, розкладний похідний синтезатор, список людей, про яких думаю, граючи Адажіо чи то Вівальді, чи то Баха — дякую, що ставите таке дивне й складне питання, але не знаю, хто і що справжнє —
осінь поки несправжня але небо вже стає беззахисно-блакитним війна справжня хоч і не завжди зараз близько музика нагадує про все що було і все що могло б бути, але не буде побратим каже що коли заплющую очі — зникає світ я не вірю іноді думаю, що краще б зникав а музика залишалася б 02.09.24.
