ми несемо ховаючи вас у жменях за пазухами У кишенях
з цим дивним напередчуттям смерті доводиться засинати і прокидатись
у равликах вух постійно щось чешеться хоче сказати не знаю що бо голос цей нерозбірливий як сотні голосів зімнуті в один так чується вирва від кабу посередині грудної клітки ПОДИХ Коли після глибокого вдиху тамуєш його
наші легені віднині пульсують водночас Тіло переляканий горобець сивий світанок роздмуханий тиском космос
пробач мене атоме за всі наші неправильні рухи зайві світанки за всі наші чужі світи
Розчеши мене одягни мене в чорне і напоум на дорогу до спа...
Це, напевно, єдиний запис голосу тата, який в мене залишився. Він завжди колядував найдзвінкіше з усієї його голосної родини.
Тексту цієї коляди я так і не завчив, не можу її знайти в Інтернеті в такій інтерпретації і вона так і залишається тією, яку співають в моїй родині, а тато серед усіх найгучніше.
не на мене надійтесь. Вода у цих скелях біла разом із нею вертається в ядра олія родом з епохи приходиш голодний і голий і наново вчена форель зябрами ніч і сонце лускою ловить
не вода тобі голос дає не вода тебе вкриє і не буде на плесі тебе вижидати бог-водомірка бо тече це життя не в світи а у широко стесані стіни береги вавилона розмито і вовняним коцом простір вимірюєм
чорною плівкою від сонця закритому тобі ми полишимо серпень й тепло і відблиск світанку останнього
забудь лиш ці ночі дрижачі і вежу руйновану хай стане широким цей космос тобі хай стане цей космос водою
ходи до мене маленьке руде деревце дам тобі трохи ягід з торішнього урожаю вийди до мене голосе тихим боляче ж буде тобі самому
будемо сидіти голодні троє в затінку перестиглого світу буде і час нам повен спомину і вітру в ньому
будемо стиха губити очі будемо лиха боятись наче ВОНО нас кидає в лоно литого міддю сонця І ПЕКЛА тут нам не буде замало
Літо це нині– ріпак і соя повітря на смак гербіцидом душить і вижити нам би у цьому колі масної землі і померлих душ
ти не встигнеш вродити на осінь ягід не буде кому іти до школи й на землі цій не буде раю залишиться нам тут голос і мова і зло що навчив нас його всюдисущий ворог
ходи ж но до мене невроджений світе дам тобі голосу трохи сухого торішнього цвіту
сядь коло нас же колишнім літом дай трохи віри і вітру дай і більше не будеш білим здаватись собі
хоча знаєш це не мені говорити за місто носити в собі його магдебурзьке право карбувати монети виписувати шляхові листи печатками перших його бургомістрів міняти назви вулиць на імена своїх друзів-знайомих доглядати за квітами біля будинків в яких доводилось провести бодай ніч і завжди завжди носити цей дім і усі свої доми поверх нутрощів як черепаха від того бути поВільним завжди спраглим трохи тужним
це не мені називати тебе на ім'я говорити до тебе близитись
пам'ятати тебе чорним звивистим стрімким і рівним пам'ятати твої високі балкони і чоловіка що ходить між них як голем
це не нам місто носить в долонях грудки сірозема і поміж них жуків і лялечок що так яро здригають хвости від доторків наших тьмяних чебрецевих пальців
це не нам місту передавати сонцем як ешалоном усі наші торби страхів і смутні листи
знаєш ці всі слова не більше аніж бути зв'язаним бодай до чогось розмотувати котушку закидувати гак чимдалі чимважче– глибше чиплятись за щось і тягнути вкінці витягувати себе на берег студеного синьогубого
хоч завжди марно і завжди марно і знову марно *** "але короп існує для того аби колись бути пійманим раніш чи пізніше"
Комусь може здатися, що цей текст я публікую надто часто. Але можу заприсягтися, я це роблю раз у рік. Просто час надто швидко минає, а липень лишається липнем.
Небо тривке, чорнобагнисте. Ні ангели, ані зірки більше не падають: Не можуть пробитись . Навіть сонце липневе липне До потойнеба і матовіє червоним, Як світло ліхтарика, Пробиваючи кінчик пальця.
То в небі зцукровіли вишні. Аби не згнили та потіху червам, не перебродили на радість людям–
неба стара господиня Виварює мармуляду Густу: Щоб в курців вилітали пломби, Й падали градом на голови
Щоб птахи на зиму мали за чим ховатись, І щоб комашня відкладала личиння, потім стікала краплями майже-крові попід ноги
ЛИПКИЙ СВІТ Колись кров літнього повидла стече по спітнілих спинах людей Тоді пригорілі вишні Назавжди залишать сонце чорним і говоритимуть:" так і живем”
ти висока як трава у цих дворах не топтати її значить залишатися тут
означити межі порівно поділити простір між землею і водою небом як арматурними скобами стягнути їх надійно аби не порушити цілісности коли говоритимемо що світ не належить нам
заклеювати вікна чорною плівкою в кілька шарів намагатись бути якомога холодним кров'ю маскувати космос щоб комахи переважно комарі і кліщі метелики і мухи не зауважили нашої присутности і місцеві щоб ніколи не знали наших імен
ти висока як стовп що тримає це небо і єдине у ньому світило– ліхтар що здається ніколи не гасне чекає що хтось його вимкне
прийде і вимкне вимкне і піде
хтось буде шукати притулку протопче траву зайде до хати зніме як знімають маску з обличчя мерця чорну плівку
ляже поряд нас прочитає молитву приготує їсти з брунатного газового балону протре запилені столи спалить книги усі енциклопедії бджоляра та ветеринарні посібники словник Даля збірник Кіплінга темно-зелений томик Еразма Ротердамського й соцреалістичні потуги Гончара а надто підручники з географії та математики старий щоденник учня сьомого класу що зберігає пам'ять про вівторок у якому він зривав урок англійської а в суботу– батьківські збори і список віршів що він мав би знати на пам'ять будуть тут не потрібні
зі стріх спадатимуть старі лахи дошки з заколочених дверей ляжуть цвяхами донизу і ти висока прийдеш жовтими квітами Лишеги і навчиш мене буди тут
