//Єлизавета Тіточка

— обітниця, 1992
by василь ілляшенко

«Вони повечеряли, піднялися в номер і покохалися.
Потім у Францовій голові почали бродити різні думки. Він згадав галасливу музику в ресторані й подумав: «Гамір має перевагу. У ньому не чутно слів».
З молодих літ він розмовляв, писав, читав лекції, вигадував фрази, шукав формулювання, намагався їх будувати так, щоб слова не мали в собі точності, щоб сенс їхній стирався, щоб вони втрачали зміст, щоб від них залишалися тільки крихти, полова, курява, піщинки, що літали зараз у його мозку, спричиняючись до мігрені, безсоння, хвороби. І тоді йому невиразно, проте неухильно закортіло гучної музики, цілковитого гамору, втішного, радісного галасу, що огорнув би його, затопив, усе заглушив би, галасу, в якому назавжди потонув би біль, марнота, нікчемність слів.
Музика була запереченням фраз, музика була протилежністю слова! Йому хотілося надовго лишитися в Сабіниних обіймах, мовчати, не казати нічого і дати змогу насолоді поєднатися з оргіастичним гуркотом музики. У тому благословенному уявному гаморі він і заснув.»

© «нестерпна легкість буття»
м. кундера

//26 січня, 2025
серед шуму мене спіткала меланхолія і приготування картоплі з кропом під вечір (медитація)

вночі було кілька випадкових зустрічей з людьми, яких я не хотіла бачити, тим більше у снах. сон це моя територія, не чіпайте.

зранку.. не знаю, просто люблю ранок. берег ліжка (в моєму випадку диван) на якому променем зведені зім'ята ніжність, чистота, рутина.

сховатися б десь отак поза текстом в ранок

сяду. заб'юсь у куток.
врешті, не сталось нічого.
просто невдатний деньок.
але спасибі й за нього.

© і. жиленко

і знаєте, нравиця ж..