Ну що ж, мій друже, Поговоримо? Забудемо ті старі сварки. Той плід розбрату відкинемо геть, Нехай гниє покинутий на початку.
Я був закоханий... А може ні? Я блазень, не бард. Балади, казки – не мій профіль. На жаль, іронія – мій інструмент, Тому можу смішити лише феодалів.
Моя історія проста: Колись життя струмком плило , Я я упивався ним без жалю , У пітьму відчаю не опускався. Але глядачів було чимало... Тих, хто з радістю увсе це споглядав. Неважливо, Це вже все в минуло. Хоча ентузіастів легко віднайти...
Я все веду до однієї персони, Якій вдалося мене зломити.
Вона була цвітом солодким , З прекрасними, як той захід, очима. Очима, що несли душевний спокій. Очима, які я й досі не можу забути.
На жаль, доля сувора зі мною. Як тільки про любов пішла мова: Все охололо, Розійшлося, І полилися сльози. Гіркі сльози.
Хоч я знав, знав... Що в житті все так просто не буває. Для дівчат живуть балади, Що звеличують почуття: пристрасть да любов. Я Бачив тих лицарів картавих Що пропили дружину і доньку.
Навіщо? Навіщо все це?! Навіщо звеличувати мізерну брехню? Навіщо? Навіщо все це?! Навіщо почав цю розмову з тобою...
Король зібрав всіх слуг в палаті Звичайно ж серед них був шут Той самий пошматований печаллю Але з прекрасною усмішкою до вух
Скажіть но причудове паньство Промовив голосно король Що ранить швитко но тягуче ? Що б'є нецілившись у суть ?
Всі миттю почали перезератись Що мав на думці наш король ? Лиш станчик у кутку кімнати Промимлив відповідь свою
Крім мої привеликої поваги Додав згромадивший цей тлум У нагороду за відповідь найкращу Дарую новий титул мудрецю
По залі пронеслись гучні шептання Хтось вже вявив як сам барон Хтось погрузивсь в свої думання Обдумував найкращі промовляння
-о найшдахетніший королю Із тлуму вийшов юний граф Й віддавши відповідні му покльони Наблизився до центру зал
Як твій слуга , смеренний раб Дозволь найпершим свій ум представить І ще раз впавши долі лиць Чекав на позволегня яснопаньства
Корот всміхеувся , потянувся Рудаві вуса покрутив І кинувши лінивий погляд В юрбу свій погляд положив
— кажи, — сказав король у тиші, Хай відповідь розкриє все. Що ранить швитко но тягуче ? Що б'є нецілившись у суть ?
Юнак піднявся, гордо встав, Задумався на мить , А Потім мовив чітко: — Це слово, що сказане в момент Коли гріх гніву роздирає простір
Як блискавка у темну ніч, Слово те є безжальне, гостре, Пронизує, мов гострий меч. Його не стримати, хоч як би хочеш, Бо раз пущене, вже не вернеш, Воно запалить душу і довіру, Й до серця миттю донесе свій меч А гостру рану тільки час латає
І всі, хто слухав цю промову, Відчули правду у словах тих слів, Король лиш погляд опустив, А розум повернувся десь далеко в часі
Коли мовчання затягнулось
"Тож знай, мій графе, і ти, мій шуте, Що слово — зброя, хоч і мов туман, Воно проймає, підкоряє, б'ється, Воно є катом і тим часі благом
Я був один В самотній ямі гною , проку , болю У місці що зветься безвихідна пітьма Впиваючись слізьми печалю Був лише я , був лише він
Він , кого з усюди кличуть станчик Той блазень що несе послішки у люд Він що пошматований печаллю Як завше з веселою посмішкою до вух
Признатись часно , я старався Боротись проти теї течї Що поглинало варто тільки Зробити крок у спробі вирватись у всіт
Як результат я вже почав здавись І просто віддатись тяжкій тьмі Можливо це була мая Всепоглинаюча , тужлива , власна доля
Минає рік , минає два В кутку душі знов плаче станчик Терпіння вже стає частиною буття А я , а я , стараюсь незабути ким колись був я
Птахи співають літню пісню Дерева шипотять свої казки Зелене віття підіймають І взносять свої дивні молитви
В один із цих звичайних буднів В моїй пітьмі побився він Промінчик теплого блаженства Чиє тепло зігріло серця лід
Я знову є , я знову тут , я знову помічаю що живу А серце що давно небилось Вистукує у грудях гул
Я хочу жити , я хочу будь щасливим Я знову хочу битись бпроти тьми Нагострюю ножі і бовтаюсь в болоті І знаєш це все зробив ти , той хто напевно цього віршу непочує
Казки старого блазня Ця історія про ляльку , іграшку що нічим не виділялась з поміж безлічі інших принаймні для звичайного людського ока...
У неї не було імені , але в одночас їх було безліч .Всьому виною мінлива дитяча пам'ять . Для ляльки в свою чергу це не грало жодної ролі оскільки навіть без імені вона була коханою її господаркою .
З часом завдяки невинній дитячій любові в середині ляльки з'явилась маленька частинка душі .
З того засу вона стала особливою , не просто оболонкою ,а істотою котра відчуває.
Помалу лялька почала усвідомлювати що господарка не завжди знаходится поруч ,а іноді навіть зникає на певний час. Її цікавість зростала в залежності від нових знань . "Що знаходится за вікном?" Все частіше почала задумуватись лялька Невідомість заворожувала і ще більше приваблювала мініатюрну душу.
В один з вечорів повз будинок іграшки проходив чаклун . Чисто випадково він поглянув у вікно . На краю ліжка миготів крихітний вогник ,видимий далеко не всім істотам в тому числі- людям. Чаклун увійшов до кімнати через прочинене вікно і підійшов до джерела світла .
"Як люди читають книги так і я здатен читати душі . Ти хочеш щоб я втамував твою цікавість ? " Вогник замиготів в знак згоди. Чарівник підхопив ляльку і вилетів через вікно . Вони летіли над околицями міста ,тисячі ліхтариків сітла витанцьоували у своєму магачному танці . Будинки стелились у довгі мури ,а люди чипушились в низу як мурахи . До них навіть приєдналось кілька компаньйонів . Два сірі голуби задля забави супроводжували чарівника і його спутницю Лялька заворожено спостерігала за сіє дійством . В тільці панувала шаленна кількість емоцій . Питань з'являлось більше з кожною настувною миттю . Чарівник побачив це і в туж хвилину переніс ляльку до вже знайомої кімнати . "Будь ласка покажи мені ще більше " прощебитала лялька "А що я за це отримаю ?" Лялька простягнула до рук чародія єдине що в неї було . Як тільки плата зникла під мантією чародій розвернувся і зник у нічній пітьмі . Лялька продовжувала лежати на ліжку але з того часу як звичайна оболонка . Без душі.
