Ну що ж, мій друже, Поговоримо? Забудемо ті старі сварки. Той плід розбрату відкинемо геть, Нехай гниє покинутий на початку. Я був закоханий... А може ні? Я блазень, не бард. Балади, казки – не мій профіль. На жаль, іронія – мій інструмент, Тому можу смішити лише феодалів. Моя історія проста: Колись життя струмком плило , Я я упивався ним без жалю , У пітьму відчаю не опускався. Але глядачів було чимало... Тих, хто з радістю увсе це споглядав. Неважливо, Це вже все в минуло. Хоча ентузіастів легко віднайти... Я все веду до однієї персони, Якій вдалося мене зломити. Вона була цвітом солодким , З прекрасними, як той захід, очима. Очима, що несли душевний спокій. Очима, які я й досі не можу забути. На жаль, доля сувора зі мною. Як тільки про любов пішла мова: Все охололо, Розійшлося, І полилися сльози. Гіркі сльози. Хоч я знав, знав... Що в житті все так просто не буває. Для дівчат живуть балади, Що звеличують почуття: пристрасть да любов. Я Бачив тих лицарів картавих Що пропили дружину і доньку. Навіщо? Навіщо все це?! Навіщо звеличувати мізерну брехню? Навіщо? Навіщо все це?! Навіщо почав цю розмову з тобою...