Король зібрав всіх слуг в палаті Звичайно ж серед них був шут Той самий пошматований печаллю Але з прекрасною усмішкою до вух Скажіть но причудове паньство Промовив голосно король Що ранить швитко но тягуче ? Що б'є нецілившись у суть ? Всі миттю почали перезератись Що мав на думці наш король ? Лиш станчик у кутку кімнати Промимлив відповідь свою Крім мої привеликої поваги Додав згромадивший цей тлум У нагороду за відповідь найкращу Дарую новий титул мудрецю По залі пронеслись гучні шептання Хтось вже вявив як сам барон Хтось погрузивсь в свої думання Обдумував найкращі промовляння -о найшдахетніший королю Із тлуму вийшов юний граф Й віддавши відповідні му покльони Наблизився до центру зал Як твій слуга , смеренний раб Дозволь найпершим свій ум представить І ще раз впавши долі лиць Чекав на позволегня яснопаньства Корот всміхеувся , потянувся Рудаві вуса покрутив І кинувши лінивий погляд В юрбу свій погляд положив — кажи, — сказав король у тиші, Хай відповідь розкриє все. Що ранить швитко но тягуче ? Що б'є нецілившись у суть ? Юнак піднявся, гордо встав, Задумався на мить , А Потім мовив чітко: — Це слово, що сказане в момент Коли гріх гніву роздирає простір Як блискавка у темну ніч, Слово те є безжальне, гостре, Пронизує, мов гострий меч. Його не стримати, хоч як би хочеш, Бо раз пущене, вже не вернеш, Воно запалить душу і довіру, Й до серця миттю донесе свій меч А гостру рану тільки час латає І всі, хто слухав цю промову, Відчули правду у словах тих слів, Король лиш погляд опустив, А розум повернувся десь далеко в часі Коли мовчання затягнулось "Тож знай, мій графе, і ти, мій шуте, Що слово — зброя, хоч і мов туман, Воно проймає, підкоряє, б'ється, Воно є катом і тим часі благом