Як Донбас робили російськомовним6 січня був день народження Володимира Сосюри, а 8 січня було 60 років з дня його смерти. Це найвідоміший український поет родом із Донбасу. Проте сьогодні не про нього.
У календарі 5 січня написано: 120 років з дня народження Г. М. Баглюка (1905–1938), українського письменника. Довелося напружитися, щоб згадати, хто це, адже по датах видно, що наші 20-ті. І потім усе чітко стало на свої місця.
Українська література на сході України була завжди. Проте коли 1923 року там утворилася російська літорганізація «Забой», яка ввійшла до ВАПП — Всеросійської асоціації пролетарських письменників, відлік нової літератури на Донбасі вони почали від себе.
У тому першому «Забої» зібралися колишні робкори газети «Всероссийская кочегарка», майже всі російськомовні. Дуже швидко багато хто, зробивши тут таку-сяку кар’єру, перебиралися до Москви. Журнал «Забой» був повністю російськомовним, навіть місцеві українці дописували російською, з часом почали з’являтися українські вірші — по одному на номер.
Аж ось 1929 року відбувся Вседонбаський з’їзд письменників, який перетворив «Забой» на українську організацію із секціями національних меншин на Донбасі. Як автономна одиниця «Забой» приєднався до ВУСПП, яка прислала на допомогу Івана Ле.
Згодом у «Літературній газеті» писали: «Сталося це не раптом. В основі своїй “Забой” складався із зрусифікованих українців і брав активну безпосередню участь у боротьбі за українську пролетарську літературу. Перебуваючи на території Донбасу — промислового серця України — він не міг далі залишатися російською організацією». А ще ж треба було виконувати постанову ЦК КП(б)У від 23 грудня 1929 року про стан українізації в промислових округах України.
Сказано — зроблено. Журнал «Забой» очолили українці: спершу формально Іван Ле, згодом редактором став Григорій Баглюк, його заступником — Василь Гайворонський. «Забой» виходив двічі на місяць, сформувався пул постійних авторів. Поступово нарощували публікації українською мовою, навіть російськомовні Торін і Семенов перейшли на українську. Аж нарешті 1931 року справедливість відновилася: в кожному числі був хіба один вірш російською.
У кінці 1932 року журнал раптом перейменували на «Літературний Донбас». А восени 1933-го відбувся Вседонецький з’їзд письменників і літгуртків, який «викрив шкідницьку контрреволюційну діяльність на літературному фронті троцькістів Баглюка, Гайворонського і Ко». Їм, зокрема, закидали, ніби вони ганьбили шахтарського поета Безпощадного за активну участь у газетах. (Розлога цитата буде в коментах.)
Що було далі? Баглюка, Гайворонського і Ко заарештували. Репресій зазнала тільки українська частина «Забою». Російські автори більшістю перебралися до Москви. До влади в журналі й місцевому літрухові прийшли російськомовні Безпощадний, Володимир Торін, Петро Сєвєров. Надалі саме вони уособлювали українську (?) літературу на Донбасі. Це першого безмозкий Янукович на відкритті «Донбас Арени» назвав Безсмертним, а другого згадував Хвильовий: називав Торіних спекулянтами, що прийшли в літературу і цькують старшу генерацію письменників.
Та цього було замало. На партзборах письменників уже в Києві восени 1936 року Торін гостро критикував «шкідливу» творчість Костя Герасименка і заодно оповістив усіх, що той листується з репресованим троцькістом Баглюком, а поет Юрій Черкаський, який теж дружив із донбаськими контрреволюціонерами, знає про це листування, ба навіть сам прочитав і спалив одного листа.
Про Торіна, Безпощадного, Севєрова, про Георгія Марягіна, Юрія Черкаського й інших російськомовних донбаських письменників можна прочитати в укр. або рос. Вікіпедії. Є на Вікі статті про Баглюка, Гайворонського (емігрував під час Другої світової, залишив короткі спогади про «Забой»). Про Юліана Западинського, Миколу Соболенка, Василя Краматорського і багатьох інших інформацію треба шукати і збирати по крихтах. Тому в нашій уяві літературний Донбас досі російськомовний.
#наші20
