Ну що ж, мій друже,
Поговоримо?
Забудемо ті старі сварки.
Той плід розбрату відкинемо геть,
Нехай гниє покинутий на початку.
Я був закоханий...
А може ні?
Я блазень, не бард.
Балади, казки – не мій профіль.
На жаль, іронія – мій інструмент,
Тому можу смішити лише феодалів.
Моя історія проста:
Колись життя струмком плило ,
Я я упивався ним без жалю ,
У пітьму відчаю не опускався.
Але глядачів було чимало...
Тих, хто з радістю увсе це споглядав.
Неважливо,
Це вже все в минуло.
Хоча ентузіастів легко віднайти...
Я все веду до однієї персони,
Якій вдалося мене зломити.
Вона була цвітом солодким ,
З прекрасними, як той захід, очима.
Очима, що несли душевний спокій.
Очима, які я й досі не можу забути.
На жаль, доля сувора зі мною.
Як тільки про любов пішла мова:
Все охололо,
Розійшлося,
І полилися сльози.
Гіркі сльози.
Хоч я знав, знав...
Що в житті все так просто не буває.
Для дівчат живуть балади,
Що звеличують почуття: пристрасть да любов.
Я Бачив тих лицарів картавих
Що пропили дружину і доньку.
Навіщо? Навіщо все це?!
Навіщо звеличувати мізерну брехню?
Навіщо? Навіщо все це?!
Навіщо почав цю розмову з тобою...