Король зібрав всіх слуг в палаті
Звичайно ж серед них був шут
Той самий пошматований печаллю
Але з прекрасною усмішкою до вух
Скажіть но причудове паньство
Промовив голосно король
Що ранить швитко но тягуче ?
Що б'є нецілившись у суть ?
Всі миттю почали перезератись
Що мав на думці наш король ?
Лиш станчик у кутку кімнати
Промимлив відповідь свою
Крім мої привеликої поваги
Додав згромадивший цей тлум
У нагороду за відповідь найкращу
Дарую новий титул мудрецю
По залі пронеслись гучні шептання
Хтось вже вявив як сам барон
Хтось погрузивсь в свої думання
Обдумував найкращі промовляння
-о найшдахетніший королю
Із тлуму вийшов юний граф
Й віддавши відповідні му покльони
Наблизився до центру зал
Як твій слуга , смеренний раб
Дозволь найпершим свій ум представить
І ще раз впавши долі лиць
Чекав на позволегня яснопаньства
Корот всміхеувся , потянувся
Рудаві вуса покрутив
І кинувши лінивий погляд
В юрбу свій погляд положив
— кажи, — сказав король у тиші,
Хай відповідь розкриє все.
Що ранить швитко но тягуче ?
Що б'є нецілившись у суть ?
Юнак піднявся, гордо встав,
Задумався на мить ,
А Потім мовив чітко: — Це слово, що сказане в момент
Коли гріх гніву роздирає простір
Як блискавка у темну ніч, Слово те є безжальне, гостре, Пронизує, мов гострий меч.
Його не стримати, хоч як би хочеш,
Бо раз пущене, вже не вернеш, Воно запалить душу і довіру, Й до серця миттю донесе свій меч
А гостру рану тільки час латає
І всі, хто слухав цю промову, Відчули правду у словах тих слів, Король лиш погляд опустив,
А розум повернувся десь далеко в часі
Коли мовчання затягнулось
"Тож знай, мій графе, і ти, мій шуте, Що слово — зброя, хоч і мов туман, Воно проймає, підкоряє, б'ється,
Воно є катом і тим часі благом