Разом із Бостонським книжковим клубом ми читали та обговорювали “Сліди на дорозі” Валерія Маркуса. Мені видалося кумедним, що книгу ми обрали ще кілька місяців тому, аж ось нещодавно автор повернувся в публічну площину після дуже довгої відсутності. Звісно, імʼя автора я чула саме у військовому контексті, але деталі мені не надто памʼяталися, аж ось випала нагода нарешті познайомитися ближче. Книга “Сліди на дорозі” - досить унікальне явище, бо по суті це самвидав з рекордними накладами, детальніше про шлях саме підготовки цієї книги автор розказував в цьому відео. Я обрала для себе електронну версію, і це було трохи незвично, бо я не отримувла файл, який завантажила б в читалку, як робила це зазвичай, а довелося скачувати окремий застосунок. Але це дало певні переваги, про які нижче. Книга починається з опису дитинства автора в 90-х. Сам він каже, що родина в нього нормальна, але я б все ж охарактеризувала її як “неблагополучну”. Багато в чому перегукувалося з “Хто ти такий?” Чеха. А потім починається таке, від чого я відчувала себе ніби Метью Макконагі в славнозвісних епізодах з цигарками, хоч я і не палю. Наступним етапом в цій автобіографії стало проходження навчання в “Десні” і подальша військова служба. Ці події відбувалися десь в 2011 році. В цілому не скажу, що мене прям здивувало описане в книзі армійське життя, але читати це було максимально огидно і неприємно. І не тому, що автор погано пише - просто на жаль такі були (а подекуди і залишаються) реалії. Маркус в деталях описує усю армійську міць, яка дісталася нам після совка: жахливе нелюдське ставлення до підлеглих, дідівщину, корупцію, алкоголізм, тощо. І звісно, в якийсь момент починається Майдан, Крим, АТО. “Сліди на дорозі” - це одночасно роман дорослішання, але в першу чергу - комбатанська література. Одночасно з героєм ми проходимо шлях зневіри та поступового набуття надії. Якщо раптом хтось задавався питанням - чому ж ми тоді в 2014 не відбили перший наступ, в цій книзі можна пошукати відповіді. Бо до прикладу “Доця” та “За Перекопом є земля” дають нам більш позитивних і свідомих героїнь, які проходили через ті події, натомість Маркус показує все трохи з іншого боку. Я б не сказала, що це шедевр з літературної точки зору. Перші відсотків 30% були більш стрункою оповіддю, далі почався ніби більш фрагментарний щоденник, я плуталася в другорядних персонажах. Але це більше документ епохи. Я згадувала вище про застосунок, створений спеціально для цієї книги, так ось він містить купу додаткових матеріалів, як-то фото та відео з архіву автора, а також тогочасні новинні епізоди з телеканалів про описані події. І це створює такий собі мультимедійний досвід проживання історії. Це було важке, але потрібне читання, і я рада, що проживала цей досвід разом з клубом. 4.5 🌕🌕🌕🌕🌗 PS: Наступною ми з клубом читаємо “Без ґрунту” В. Домонтовича, і я вже не дочекаюся, щоб за неї взятися (але ймовірно, вже в новому році). Приєднуйтеся до нас!