Переходимо до іншого книжкового клубу! Переважно він обʼєднав твітерян і носить назву "Закладка" (наш девіз: "Книги, а не бариги!"). Разом в січні ми читали і обговорювали в зумі "Записки кирпатого Мефістофеля" Володимира Винниченка, і вгорі перша фотка - де я його читала (це якраз припало на мінівідпустку), друга - звідки я зумилася з клубом. Я маю видання від Віхоли з серії "Неканонічний канон", і воно доволі приємне (крім звісно моменту писати передмову зі спойлерами, на яку я вже неодноразово бомбила). Книга читалася з середньою швидкістю, мене підганяла дата обговорення в клубі. Винниченко був зі мною з 21 по 27 січня, і в мене на нього пішло майже 10 годин. З одного боку, я чула багато схвальних відгуків про цей роман, і в мене були досить високі очікування. З іншого боку, я недавно читала інший роман автора, який мене абсолютно не вразив. Тому за книгу бралася з цікавістю. Я не читала анотацію, але через назву очікувала хоча б дрібку містики. Але ні, вся містика про початок 20 сторіччя в Києві лишилася в Лазарусі, а тут ми маємо вбивчий реалізм. Мені сподобалося трохи більше за "Рівновагу", але я все ще не в захваті. Головний герой з його мізогінними тейками - супер-бісячий. Я не завжди мала під рукою олівець, але ті декілька нотаток на полях, що я лишила, приблизно такі (твіт не мій, але я солідарна з його авторкою). Мені було нецікаво і часто бридко спостерігати за соціально-побутовою драмою, що розгорталася в романі. Можливо на свій час він і був революційним твором, але тут і зараз мене не зачепило. І теж додам пару слів про закладинку. Жовта обкладинка спонукала мене взяти фрагмент репродукції Ван Гогівських Ірисів. Я милувалася на них в Музеї Ван Гога в Амстердамі, і вони трохи розраджували мене протягом невеселого твору. 3.5 🌕🌕🌕🌗🌑