цей теж потім видалю
Channel
39
subscribers
Я повертаюсь і бачу як двері в коридор починають потрохи зачинятись, ніби від ледь помітного протягу. Але я знаю, що то не протяг.
«Води-и-и…»
Замуроване у стінах пересувається усіма вбудованими трубами, намагаючись затягнути мене у свій спустошений світ.
«Води-и-и…»
Я зриваюсь і біжу до дверей, ясень десь там за моєю спиною, ламає могутнє віття об ледь помітний вітрець. Дзвін ланцюга на прикутому до дерева тілі починає зводити мене з розуму.
Я біжу до дверей, намагаючись не вступити у гнилі рештки їжі, розлиту з пробірок кров чи у битий посуд. Я бачу, як із стін гидкого персикового відтінку, висовуються тисячі тоненьких ручечок і усі вони тягнуться за мною. Одна з тоненьких ручок тягнеться до мого волосся і майже встигає вхопити мене, коли я вибігаю у білосніжний коридор, зачиняю двері, притуляюсь до них спиною і тихо сповзаю на підлогу.
Не знаю як довго я сиджу у цьому білому небутті. Відчуваю, як я потроху починаю зливатись із цими стінами, як ноги стають білими. Треба йти далі.
Двері п’ятої кімнати не відкриваються. Я намагаюсь їх вибити, але ці хлипкі тоненькі дверцята ніяк не піддаються. Я відходжу від дверей. І що тепер робити? Мені ж потрібно зайти в усі, чи як? На хлипких дверцятах з’являється табличка «fermé».
Білий коридор веде ліворуч і лабіринтами збиває з наміченої траєкторії. Вже не розумію де знаходжусь, звідки я. Білі стіни поступово сіріють, стають занедбанішими, бруднішими. Я чітко слідую усім поворотам. Коридор веде по колу?
Переді мною самі по собі відчиняються останні двері. Обережно заходжу у кімнату і двері зачиняються. Навпомацки смикаю ручку – марно, зачинені намертво. Проходжу вперед до кімнати і вона починає світитись теплим давно забутим вечірнім теплом. Висока стеля губиться у приглушених синіх гірляндах, десь збоку чутно звичний етюд. Уся підлога застелена сторінками з нотних зошитів, я піднімаю одну і одразу впізнаю.
Десь поперед мене, забравшись у коло сидять люди. Багато людей. Я підходжу ближче, та вони не пускають мене. Я вдивляюсь у кожного: у пусті усміхнені очі, у пом’яті обличчя, у нечесане волосся. Я відчуваю їх перемішані думки, сподівання, надію. Я відчуваю їх намагання жити власним життям, відчуваю, як погано в них це виходить. Я не зможу розімкнути це коло.
Відчуваю, як вони спустошують, як випивають усе сіро-жовте, усе чорне, червоне. Відчуваю, що вони нічим не наповнюють, вони запрограмовані тільки спустошити. Вони випивають усі мої я, хитаючись із боку в бік, хаотично, несистемно, врізаючись один в одного.
Відчуваю як стаю пустотою, свободою, легкістю. Як вони п’ють із мене, забирають усе, що не я. І мені стає страшно від того, що мені більше ні за чим ховатись, що тепер з цього моменту в мене немає вибору – я мушу бути.
Я відходжу від кола сп’янілих істот. Двері самі прочиняються переді мною
і виводять до моря.
«Води-и-и…»
Замуроване у стінах пересувається усіма вбудованими трубами, намагаючись затягнути мене у свій спустошений світ.
«Води-и-и…»
Я зриваюсь і біжу до дверей, ясень десь там за моєю спиною, ламає могутнє віття об ледь помітний вітрець. Дзвін ланцюга на прикутому до дерева тілі починає зводити мене з розуму.
Я біжу до дверей, намагаючись не вступити у гнилі рештки їжі, розлиту з пробірок кров чи у битий посуд. Я бачу, як із стін гидкого персикового відтінку, висовуються тисячі тоненьких ручечок і усі вони тягнуться за мною. Одна з тоненьких ручок тягнеться до мого волосся і майже встигає вхопити мене, коли я вибігаю у білосніжний коридор, зачиняю двері, притуляюсь до них спиною і тихо сповзаю на підлогу.
Не знаю як довго я сиджу у цьому білому небутті. Відчуваю, як я потроху починаю зливатись із цими стінами, як ноги стають білими. Треба йти далі.
Двері п’ятої кімнати не відкриваються. Я намагаюсь їх вибити, але ці хлипкі тоненькі дверцята ніяк не піддаються. Я відходжу від дверей. І що тепер робити? Мені ж потрібно зайти в усі, чи як? На хлипких дверцятах з’являється табличка «fermé».
Білий коридор веде ліворуч і лабіринтами збиває з наміченої траєкторії. Вже не розумію де знаходжусь, звідки я. Білі стіни поступово сіріють, стають занедбанішими, бруднішими. Я чітко слідую усім поворотам. Коридор веде по колу?
Переді мною самі по собі відчиняються останні двері. Обережно заходжу у кімнату і двері зачиняються. Навпомацки смикаю ручку – марно, зачинені намертво. Проходжу вперед до кімнати і вона починає світитись теплим давно забутим вечірнім теплом. Висока стеля губиться у приглушених синіх гірляндах, десь збоку чутно звичний етюд. Уся підлога застелена сторінками з нотних зошитів, я піднімаю одну і одразу впізнаю.
Десь поперед мене, забравшись у коло сидять люди. Багато людей. Я підходжу ближче, та вони не пускають мене. Я вдивляюсь у кожного: у пусті усміхнені очі, у пом’яті обличчя, у нечесане волосся. Я відчуваю їх перемішані думки, сподівання, надію. Я відчуваю їх намагання жити власним життям, відчуваю, як погано в них це виходить. Я не зможу розімкнути це коло.
Відчуваю, як вони спустошують, як випивають усе сіро-жовте, усе чорне, червоне. Відчуваю, що вони нічим не наповнюють, вони запрограмовані тільки спустошити. Вони випивають усі мої я, хитаючись із боку в бік, хаотично, несистемно, врізаючись один в одного.
Відчуваю як стаю пустотою, свободою, легкістю. Як вони п’ють із мене, забирають усе, що не я. І мені стає страшно від того, що мені більше ні за чим ховатись, що тепер з цього моменту в мене немає вибору – я мушу бути.
Я відходжу від кола сп’янілих істот. Двері самі прочиняються переді мною
і виводять до моря.
Супутні кольори
Білі стіни обшиті пластиком затягують мене далі у глиб коридору. Лампи денного світла ведуть переплетеним лабіринтом і врізаються в голову своїм протяжним гудінням. Перші двері. Холодна металева ручка туго повертається в руці.
Заходжу в першу кімнату. Штори ледь прикривають сонячні зблиски на фоні ціанового неба. Йду, оминаючи обмальовані кульковими ручками столи, стільці, що залишають заціпки на одязі своїми надгризеними спинками, чиїсь записники, журнали. А от і люди. Вони сидять в останньому ряду, займаючи майже три столи. Сидять мовчки і дивляться на мене, дивляться пильно, дуже зосереджено, ніби чекають від мене промови. І я відчуваю їх, відчуваю так сильно, що в мене трохи паморочиться в голові. Я знаю, чим вони живуть, хто вони і навіщо вони. І я стаю їм наперекір не тим, чого вони чекають.
Вони сіро-жовті, якісь наче болотні, втоплені, нерухомі, тьмяні. Їх вже не змінити. Ясно бачу їх майбутнє, їх смерть і смерть їх дітей. Відчуваю легку нудоту, десь не в шлунку, а так ніби біля самого серця.
Вони всі одночасно встають і повільно йдуть в мій бік. Насувають до мене, як прокляття, як покарання за те, що я не з ними, за те, що вони – це вони, а я – не вони. Поспіхом виходжу за двері, повертаю ручку, пересвідчуюсь, що замок тихо клацнув. Я ще відчуваю їх присутність, але білі стіни потроху приводять мене до тями. Глухі удари в зачинені двері так само тьмяно входять у білосніжність коридору і розчиняються у світлі денних ламп. Наступні.
Друга кімната зустрічає брудними стінами із рожевими плямами від фарби. Столи металеві, стільці прикручені до підлоги. За вікнами без штор підозріло підкрадається ніч. Я оглядаю погано освітлену кімнату і намагаюсь вгледіти людей. Вони повинні тут бути, повинні. Хоч якісь. Не може бути так, що кімната без людей. Люди мають бути.
І от я відчуваю їх. Вони такі ж чорні як і стіни. І у кожного немає ні серця, ні вен, ні артерій. Їх десятки, сотні, тисячі – і всі вони під стінами у своїй важкій тиші спливають неіснуючою кров’ю. Я обережно йду до дверей. Нехай так, нехай не помічають. Піти непомітно, тихо, обережно. І от вже відчуваю бридку теплу дверну ручку у долоні, обережно відчиняю двері та позаду мене вони прокидаються, зриваються зі своїх стін, перестають бути непомітними і кричать, кричать, кричать. Гидко, та зовсім не страшно.
Виходжу у коридор. Зачиняю двері, клацання замка. На мене звалюється білосніжна тиша.
Третя кімната жевріє червоними стінами. Все ті ж металеві столи, але стільців немає. Посеред кімнати стоїть вона. Її очі закриті повіками, губи сухі і в цяточках крові. Вона схилила голову, наче Мадонна на картині Ботічеллі. Я не відчуваю її. Раніше мене б затопило хвилями щастя і бажанням залишитись тут назавжди і бути чимось більшим, ніж є насправді. А тепер бачу перед собою пустоту, і ніяка яскравість фарб не зможе її замаскувати.
Виходжу до коридору, не зачиняючи дверей – у цьому немає сенсу. Червоні полоси світла м’яко опускаються на білі стіни напроти.
Кімната чотири. Мені вже ніяково. Проте мені необхідно туди зайти. Я мушу. Пастельний відтінок персику обрамляє пошарпані стіни із пустою віконною рамою. Я відчуваю двох, ні – трьох. Все-таки двох. Тоді правильно. І ці двоє десь тут, замуровані в стінах. Я ніколи не зможу їх більше побачити. Я обережно ступаю босими ногами. Уся підлога засипана битим посудом змішаним із залишками їжі. Теплий персиковий відтінок стін в’їдається мені в очі. Невже все це справді було? Оминаю побиті тарілки, надколоті чашки із залишками кави та листям чаю. Обережно переступаю через розсипані ліки, розлиті баночки з кров’ю, побиті пробірки, шприці. Йду до пустої віконної рами і виглядаю назовні. Сонце м’яко висвітлює старий ясень, до якого ланцюгом приковано помарніле висохле тіло.
«Води-и-и…» – ледь чутно лунає за моєю спиною.
Я відчуваю як щось повзе усередині стіни –замурована людина, яка не зможе ні жити, ні померти.
«Води-и-и…»
Сонце обпікає мені шию, ясень, подзвякуючи ланцюгом, ловить на себе пориви вітру, ніби намагаючись захистити прикуте тіло від вже прийдешньої смерті.
«Води-и-и…»
Білі стіни обшиті пластиком затягують мене далі у глиб коридору. Лампи денного світла ведуть переплетеним лабіринтом і врізаються в голову своїм протяжним гудінням. Перші двері. Холодна металева ручка туго повертається в руці.
Заходжу в першу кімнату. Штори ледь прикривають сонячні зблиски на фоні ціанового неба. Йду, оминаючи обмальовані кульковими ручками столи, стільці, що залишають заціпки на одязі своїми надгризеними спинками, чиїсь записники, журнали. А от і люди. Вони сидять в останньому ряду, займаючи майже три столи. Сидять мовчки і дивляться на мене, дивляться пильно, дуже зосереджено, ніби чекають від мене промови. І я відчуваю їх, відчуваю так сильно, що в мене трохи паморочиться в голові. Я знаю, чим вони живуть, хто вони і навіщо вони. І я стаю їм наперекір не тим, чого вони чекають.
Вони сіро-жовті, якісь наче болотні, втоплені, нерухомі, тьмяні. Їх вже не змінити. Ясно бачу їх майбутнє, їх смерть і смерть їх дітей. Відчуваю легку нудоту, десь не в шлунку, а так ніби біля самого серця.
Вони всі одночасно встають і повільно йдуть в мій бік. Насувають до мене, як прокляття, як покарання за те, що я не з ними, за те, що вони – це вони, а я – не вони. Поспіхом виходжу за двері, повертаю ручку, пересвідчуюсь, що замок тихо клацнув. Я ще відчуваю їх присутність, але білі стіни потроху приводять мене до тями. Глухі удари в зачинені двері так само тьмяно входять у білосніжність коридору і розчиняються у світлі денних ламп. Наступні.
Друга кімната зустрічає брудними стінами із рожевими плямами від фарби. Столи металеві, стільці прикручені до підлоги. За вікнами без штор підозріло підкрадається ніч. Я оглядаю погано освітлену кімнату і намагаюсь вгледіти людей. Вони повинні тут бути, повинні. Хоч якісь. Не може бути так, що кімната без людей. Люди мають бути.
І от я відчуваю їх. Вони такі ж чорні як і стіни. І у кожного немає ні серця, ні вен, ні артерій. Їх десятки, сотні, тисячі – і всі вони під стінами у своїй важкій тиші спливають неіснуючою кров’ю. Я обережно йду до дверей. Нехай так, нехай не помічають. Піти непомітно, тихо, обережно. І от вже відчуваю бридку теплу дверну ручку у долоні, обережно відчиняю двері та позаду мене вони прокидаються, зриваються зі своїх стін, перестають бути непомітними і кричать, кричать, кричать. Гидко, та зовсім не страшно.
Виходжу у коридор. Зачиняю двері, клацання замка. На мене звалюється білосніжна тиша.
Третя кімната жевріє червоними стінами. Все ті ж металеві столи, але стільців немає. Посеред кімнати стоїть вона. Її очі закриті повіками, губи сухі і в цяточках крові. Вона схилила голову, наче Мадонна на картині Ботічеллі. Я не відчуваю її. Раніше мене б затопило хвилями щастя і бажанням залишитись тут назавжди і бути чимось більшим, ніж є насправді. А тепер бачу перед собою пустоту, і ніяка яскравість фарб не зможе її замаскувати.
Виходжу до коридору, не зачиняючи дверей – у цьому немає сенсу. Червоні полоси світла м’яко опускаються на білі стіни напроти.
Кімната чотири. Мені вже ніяково. Проте мені необхідно туди зайти. Я мушу. Пастельний відтінок персику обрамляє пошарпані стіни із пустою віконною рамою. Я відчуваю двох, ні – трьох. Все-таки двох. Тоді правильно. І ці двоє десь тут, замуровані в стінах. Я ніколи не зможу їх більше побачити. Я обережно ступаю босими ногами. Уся підлога засипана битим посудом змішаним із залишками їжі. Теплий персиковий відтінок стін в’їдається мені в очі. Невже все це справді було? Оминаю побиті тарілки, надколоті чашки із залишками кави та листям чаю. Обережно переступаю через розсипані ліки, розлиті баночки з кров’ю, побиті пробірки, шприці. Йду до пустої віконної рами і виглядаю назовні. Сонце м’яко висвітлює старий ясень, до якого ланцюгом приковано помарніле висохле тіло.
«Води-и-и…» – ледь чутно лунає за моєю спиною.
Я відчуваю як щось повзе усередині стіни –замурована людина, яка не зможе ні жити, ні померти.
«Води-и-и…»
Сонце обпікає мені шию, ясень, подзвякуючи ланцюгом, ловить на себе пориви вітру, ніби намагаючись захистити прикуте тіло від вже прийдешньої смерті.
«Води-и-и…»
Forwarded from уголос
25.12.24 ; «на вервиці»
дай мені дочитати цю книжку
як дочитаю дістану одразу ж нову
давай так і буде
допоки читатиму щось
дім не чіпаєш
допоки читаю – живу
дай мені дочитати цю книжку
як дочитаю дістану одразу ж нову
давай так і буде
допоки читатиму щось
дім не чіпаєш
допоки читаю – живу
підсумки року. кожний другий -
пораховані пачки золофту і жалю,
розрекламовані книги, напруга
між собою і юзерпіками на скрижалях.
дофамінове покоління. зараз кожен
розкаже як треба робити онлайн-детокси.
цілі списки про те, що носити не можна
шкарпетки без трендових принтів і крокси.
в списках відсутні записи справжніх досягнень.
дні без сигарет, трекінг куплених книг паперових,
ніяких амбіцій, фальшивих чи справжніх прагнень,
відео-влоги, походи на каву, обнови.
боже, молю, зроби мене повноцінним,
вклади у мене бажання знімати тіктоки і рілзи,
я буду перекладати з російської майже дослівно,
боже, підкинь мені лайки, змилуйся.
боже, нехай мене віднесе потоками трендів,
я купуватиму у кредит пуховик, кросівки і шопер.
боже, закрась моїм обличчям тисячі стендів,
я безкоштовно прорекламую секс-шопи.
боже, внеси мене в списки набираючих популярності,
боже, порадь мені найкращий плейлист цього року.
я забʼю все обличчя тату, як тавром унікальності,
розпишу про прочитане на гудрідз і у рорку.
боже, дай рекламу акаунту на онлі-фансі,
я твій найстійкіший солдат цього фронту.
боже, дай мені все, що у тебе лишилось в запасі,
дай мені унікальну і творчу роботу.
підсумки року. кожний перший
розписує кількість невдалих побачень.
моє досягнення в цьому, боже, те,
що за мною ніхто не заплаче.
вбережи мене, господи, від абʼюзерів і нарцисів,
гомофобів, лівих, правих, центральних.
у твоїх соцмережах священна війна і крисінг,
все, що я пишу - ексклюзивне і унікальне.
обдаруй мене, боже, здатністю банити і провчати,
подайруй мені, боже, лояльних підписників.
я - твій воїн-провидець суджень і поінтів в чаті,
тільки я підбиватиму підсумки й висновки.
резолюції на наступні роки занотовані,
сповіщення про благословення отримано.
подаровані планери, нові актуальні пантони.
подаруй мені, боже, нове соцмережеве диво.
пораховані пачки золофту і жалю,
розрекламовані книги, напруга
між собою і юзерпіками на скрижалях.
дофамінове покоління. зараз кожен
розкаже як треба робити онлайн-детокси.
цілі списки про те, що носити не можна
шкарпетки без трендових принтів і крокси.
в списках відсутні записи справжніх досягнень.
дні без сигарет, трекінг куплених книг паперових,
ніяких амбіцій, фальшивих чи справжніх прагнень,
відео-влоги, походи на каву, обнови.
боже, молю, зроби мене повноцінним,
вклади у мене бажання знімати тіктоки і рілзи,
я буду перекладати з російської майже дослівно,
боже, підкинь мені лайки, змилуйся.
боже, нехай мене віднесе потоками трендів,
я купуватиму у кредит пуховик, кросівки і шопер.
боже, закрась моїм обличчям тисячі стендів,
я безкоштовно прорекламую секс-шопи.
боже, внеси мене в списки набираючих популярності,
боже, порадь мені найкращий плейлист цього року.
я забʼю все обличчя тату, як тавром унікальності,
розпишу про прочитане на гудрідз і у рорку.
боже, дай рекламу акаунту на онлі-фансі,
я твій найстійкіший солдат цього фронту.
боже, дай мені все, що у тебе лишилось в запасі,
дай мені унікальну і творчу роботу.
підсумки року. кожний перший
розписує кількість невдалих побачень.
моє досягнення в цьому, боже, те,
що за мною ніхто не заплаче.
вбережи мене, господи, від абʼюзерів і нарцисів,
гомофобів, лівих, правих, центральних.
у твоїх соцмережах священна війна і крисінг,
все, що я пишу - ексклюзивне і унікальне.
обдаруй мене, боже, здатністю банити і провчати,
подайруй мені, боже, лояльних підписників.
я - твій воїн-провидець суджень і поінтів в чаті,
тільки я підбиватиму підсумки й висновки.
резолюції на наступні роки занотовані,
сповіщення про благословення отримано.
подаровані планери, нові актуальні пантони.
подаруй мені, боже, нове соцмережеве диво.
страх напівмертвого міста:
причин помовчати як завжди дві.
ти можеш сказати що думаєш, звісно,
але враховуй, що ми не одні.
місто підкрадається тупиками,
місто щось ледь чутно шепоче.
того, що створювалось роками
не стане однієї осінньої ночі.
місто наїжачилось, дивиться вовком.
я можу мовчати до самого ранку.
руки на дотик як міцність шовку,
погляд - як темрява перед світанком.
сенс говорити? передбачати події?
місто оточене зубами дракона.
місто потроху вибудовує стіни,
скуповує сигарети і розкладає ікони.
не говори того, про що пожалкуєш.
жаль - як голка - пронизує тіло.
все, про що ти постійно думаєш
можеш покласти в братську могилу.
місто - таке як вперше і як усоте,
місто веде крадькома і навпочіпки,
місто - це тиша і відсутність скорботи,
і слова заокругленим почерком.
страх напівмертвого міста пробуджує,
дикість у втомлених поглядах нудиться.
місто це і любов, і відчуження,
і на шматки розірвана вулиця.
я дорахую до ста і до того повороту -
місце для тих, хто ненадовго розійдеться.
місто - це страх і повна відсутність скорботи,
стиснені щелепи й загострені вилиці.
я відійду і дивитимусь як не прощаються інші,
я залишусь і дивитимусь на відʼїжджаючи тіні.
я собою заповню всі ці спустошені ніші,
всі порожні будинки - всі, які уціліли.
причин помовчати як завжди дві.
ти можеш сказати що думаєш, звісно,
але враховуй, що ми не одні.
місто підкрадається тупиками,
місто щось ледь чутно шепоче.
того, що створювалось роками
не стане однієї осінньої ночі.
місто наїжачилось, дивиться вовком.
я можу мовчати до самого ранку.
руки на дотик як міцність шовку,
погляд - як темрява перед світанком.
сенс говорити? передбачати події?
місто оточене зубами дракона.
місто потроху вибудовує стіни,
скуповує сигарети і розкладає ікони.
не говори того, про що пожалкуєш.
жаль - як голка - пронизує тіло.
все, про що ти постійно думаєш
можеш покласти в братську могилу.
місто - таке як вперше і як усоте,
місто веде крадькома і навпочіпки,
місто - це тиша і відсутність скорботи,
і слова заокругленим почерком.
страх напівмертвого міста пробуджує,
дикість у втомлених поглядах нудиться.
місто це і любов, і відчуження,
і на шматки розірвана вулиця.
я дорахую до ста і до того повороту -
місце для тих, хто ненадовго розійдеться.
місто - це страх і повна відсутність скорботи,
стиснені щелепи й загострені вилиці.
я відійду і дивитимусь як не прощаються інші,
я залишусь і дивитимусь на відʼїжджаючи тіні.
я собою заповню всі ці спустошені ніші,
всі порожні будинки - всі, які уціліли.
я бажаю тобі добра
і тому забираю час
і тебе у тебе нема
і немає ніяких нас
я бажаю тобі добра
і тому ламаю кістки
забираю і пʼю до дна
забираюсь в ранкові сни
я бажаю тобі добра
ти не чуєш, не хочеш знать
я бажаю тобі добра
ти говориш тобі не під стать
я бажаю тобі добра
ти не слухай ті голоси
і тебе у тебе нема
бо твої забираю сили
я бажаю тобі добра
залишайся в могилі стін
тут ти завжди будеш сама
тут я завжди буду один
я бажаю тобі добра
і тому тебе мучу так
ти ніколи не запасна
і тобі не звучати в такт
я бажаю тобі добра
не піду навіть не проси
повернись якою була
звідки в тебе на все це сили
я ж бажаю добра тобі
ти не віриш, у чому ж річ
але в мене стільки надій
ти мовчиш і чорніє ніч
я бажаю тобі добра
візьму силою руку твою
ти тепер якась інша, не та
я тебе більше не впізнаю
я тепер вже не знаю тебе
ти тепер по-новому пуста
і чому ти не хочеш мене
і чому не боїшся одна
я ж бажаю тобі добра
я так хочу залишитись тут
ти ж у всьому винна сама
і це ти загналА мене в кут
я ж бажаю тобі добра
я ж завжди віддавав все тобі
і тебе у тебе нема
ти - це я, ти повинна мені
я ж бажаю тобі добра
візьму силою руку твою
я ж бажаю тобі добра
і добро своє не визнаю
і тому забираю час
і тебе у тебе нема
і немає ніяких нас
я бажаю тобі добра
і тому ламаю кістки
забираю і пʼю до дна
забираюсь в ранкові сни
я бажаю тобі добра
ти не чуєш, не хочеш знать
я бажаю тобі добра
ти говориш тобі не під стать
я бажаю тобі добра
ти не слухай ті голоси
і тебе у тебе нема
бо твої забираю сили
я бажаю тобі добра
залишайся в могилі стін
тут ти завжди будеш сама
тут я завжди буду один
я бажаю тобі добра
і тому тебе мучу так
ти ніколи не запасна
і тобі не звучати в такт
я бажаю тобі добра
не піду навіть не проси
повернись якою була
звідки в тебе на все це сили
я ж бажаю добра тобі
ти не віриш, у чому ж річ
але в мене стільки надій
ти мовчиш і чорніє ніч
я бажаю тобі добра
візьму силою руку твою
ти тепер якась інша, не та
я тебе більше не впізнаю
я тепер вже не знаю тебе
ти тепер по-новому пуста
і чому ти не хочеш мене
і чому не боїшся одна
я ж бажаю тобі добра
я так хочу залишитись тут
ти ж у всьому винна сама
і це ти загналА мене в кут
я ж бажаю тобі добра
я ж завжди віддавав все тобі
і тебе у тебе нема
ти - це я, ти повинна мені
я ж бажаю тобі добра
візьму силою руку твою
я ж бажаю тобі добра
і добро своє не визнаю
Перед виходом обов‘язкого перевірити чи щільно прилягає маска, трохи приглушити думки, закинути на плечі рюкзак, підключити навушники. Далі триматись землі і не давати іншим збити себе з ніг. Далі мовчати (бажано), і уважно дивитись, щоб до тебе не приклеїлась ненароком ще одна чужа особистість. Вже і місця немає, а вони все липнуть. Далі зтрусити з себе тривогу (ну хоч спробувати), перевірити кишені, згадати, що двері точно закриті. Можна йти.
Вулиці як були чужими, так і залишись, ніякої романтики. Романтики немає ніде, в принципі. Подрані стіни і брудні речі, крик і стукіт клавіатури, скрипучий звук мишки і побитий посуд. Усе чуже, нав‘язане. Перед очима знову проноситься ракета, влучає в останній поверх, сиплеться цегла, вилітають вікна. Ну, про це вже і набридло думати.
Вулиця відгороджується парком і прохолодою. Чорні пакети на узбіччі, кав‘ярні на колесах, сморід, одягнуті у занадто короткі шорти дівчата. Всюди шум і крики. Під ногами плутається втома.
Купити квіти в цьому гидотному місті ніколи не буває правильною ідеєю. Опцій лише дві: ларьочки з прокуреними жінками з довгими нігтями кислотних кольорів і перемазані землею баби з відрами ягід, овочів, картоплі, зів‘ялих квітів в целофані. І там, і там занадто дорого як за мертву рослину, і там, і там, до тебе ставляться виключно з неприязню. Коли ти нарешті знімаєш маску, до тебе всі ставляться з неприязню.
Квіти побиті дощем, перемотані брудною пластиковою стрічкою і зовсім не пахнуть. Це дуже символічно, мертвому - мертве, живому - тягар. 60 грн за букетик. Беру.
Кладовище побите градом. Ні душі. Якийсь абсолютно ідіотський вираз, як на мене. Звісно, що ні душі. Несу квіти до купи поскиданих як попало вінків, рознесених вітром пластикових квітів, одноразових стаканчиків, окурків, пляшок з-під пива. Кладу квіти. Нічого не відчуваю. Йду.
рік тому
Вулиці як були чужими, так і залишись, ніякої романтики. Романтики немає ніде, в принципі. Подрані стіни і брудні речі, крик і стукіт клавіатури, скрипучий звук мишки і побитий посуд. Усе чуже, нав‘язане. Перед очима знову проноситься ракета, влучає в останній поверх, сиплеться цегла, вилітають вікна. Ну, про це вже і набридло думати.
Вулиця відгороджується парком і прохолодою. Чорні пакети на узбіччі, кав‘ярні на колесах, сморід, одягнуті у занадто короткі шорти дівчата. Всюди шум і крики. Під ногами плутається втома.
Купити квіти в цьому гидотному місті ніколи не буває правильною ідеєю. Опцій лише дві: ларьочки з прокуреними жінками з довгими нігтями кислотних кольорів і перемазані землею баби з відрами ягід, овочів, картоплі, зів‘ялих квітів в целофані. І там, і там занадто дорого як за мертву рослину, і там, і там, до тебе ставляться виключно з неприязню. Коли ти нарешті знімаєш маску, до тебе всі ставляться з неприязню.
Квіти побиті дощем, перемотані брудною пластиковою стрічкою і зовсім не пахнуть. Це дуже символічно, мертвому - мертве, живому - тягар. 60 грн за букетик. Беру.
Кладовище побите градом. Ні душі. Якийсь абсолютно ідіотський вираз, як на мене. Звісно, що ні душі. Несу квіти до купи поскиданих як попало вінків, рознесених вітром пластикових квітів, одноразових стаканчиків, окурків, пляшок з-під пива. Кладу квіти. Нічого не відчуваю. Йду.
рік тому
істина завжди одна і проста
скільки б минуло
днів
бути одному й рахувати до ста
поки не відступить
гнів
але коли знову приходить весна
знову болить
а втім
коли син тесляра торкнувся хреста
чи нагадав йому дотик
дім
скільки б минуло
днів
бути одному й рахувати до ста
поки не відступить
гнів
але коли знову приходить весна
знову болить
а втім
коли син тесляра торкнувся хреста
чи нагадав йому дотик
дім
щоб наточити ніж
не треба багато зусиль.
лезо проходить між
ребер, вгрузає в спину.
замість обробки ран
я точу ще одне лезо.
знаю, твоє тіло - храм.
моє - не бере аскезу.
замість пробачень - страх.
гнів - замість визнання.
ніж провертається раз.
ніж провертається два.
лезо кінчається там,
де вже рука моя.
знаю, твоє тіло - храм,
і в ньому уже не я.
і бути уже не мені,
і лезо уже не моє.
і рани твої на спині,
і серце твоє живе
окремо і за щитом.
і поки точу ножі,
я списую все на втому,
знаходячись на межі.
ніж провертається тричі.
ніж провертається ще.
болю достатньо, позичу -
бери, це все твоє.
ніж провертається впʼяте,
зникає вина і страх.
так починаються втрати,
все починається в снах.
ніж провертається вшосте.
потерпиш до десяти?
лезо вже навіть не гостре.
боляче? то терпи.
ніж провертається всьоме,
взгризається восьмий раз.
винна майже у всьому,
тільки вже втрачено час.
ти вже звикаєш до болю,
оберт девʼятий іде.
важко повірити в долю,
коли вона так тебе бʼє.
леза стирчать між хребцями,
кров запеклась на спині.
ти приходиш до тями.
десятий ніж - це мені.
не треба багато зусиль.
лезо проходить між
ребер, вгрузає в спину.
замість обробки ран
я точу ще одне лезо.
знаю, твоє тіло - храм.
моє - не бере аскезу.
замість пробачень - страх.
гнів - замість визнання.
ніж провертається раз.
ніж провертається два.
лезо кінчається там,
де вже рука моя.
знаю, твоє тіло - храм,
і в ньому уже не я.
і бути уже не мені,
і лезо уже не моє.
і рани твої на спині,
і серце твоє живе
окремо і за щитом.
і поки точу ножі,
я списую все на втому,
знаходячись на межі.
ніж провертається тричі.
ніж провертається ще.
болю достатньо, позичу -
бери, це все твоє.
ніж провертається впʼяте,
зникає вина і страх.
так починаються втрати,
все починається в снах.
ніж провертається вшосте.
потерпиш до десяти?
лезо вже навіть не гостре.
боляче? то терпи.
ніж провертається всьоме,
взгризається восьмий раз.
винна майже у всьому,
тільки вже втрачено час.
ти вже звикаєш до болю,
оберт девʼятий іде.
важко повірити в долю,
коли вона так тебе бʼє.
леза стирчать між хребцями,
кров запеклась на спині.
ти приходиш до тями.
десятий ніж - це мені.
«може ваше призначення - щастя, не думали?
жодних місій, жодних духовних зростань -
може бог саме так і задумав,
що ви пластилін, а не сталь?
може ваше призначення спокій, не думали?
і ніякої вищої не існує мети.
може бог саме так і задумав,
що вам нікуди йти?
може ваше призначення просто бути, не думали?
просто бути ніким, жити без цілі і волі.
може бог саме так і задумав,
призначаючи ролі?
може ваше призначення - приклад, не думали?
приклад, як існувати не треба.
може бог саме так і задумував
зі свого неба?
може ваше призначення ще не розкрите, не думали?
може іще не настав той час?»
розумієте, бог все не так задумав,
це не бог - лікарі відібрали шанс,
відібрали можливість померти не народившись,
відібрали можливість не відчувати, не чути, не бути.
і призначенням лікарів було не помилитись,
а вони чомусь все взяли в свої руки.
а вони поставили себе замість бога,
і рятують усіх, кого рятувати не варто.
може наше призначення помирати в утробі,
до старту.
жодних місій, жодних духовних зростань -
може бог саме так і задумав,
що ви пластилін, а не сталь?
може ваше призначення спокій, не думали?
і ніякої вищої не існує мети.
може бог саме так і задумав,
що вам нікуди йти?
може ваше призначення просто бути, не думали?
просто бути ніким, жити без цілі і волі.
може бог саме так і задумав,
призначаючи ролі?
може ваше призначення - приклад, не думали?
приклад, як існувати не треба.
може бог саме так і задумував
зі свого неба?
може ваше призначення ще не розкрите, не думали?
може іще не настав той час?»
розумієте, бог все не так задумав,
це не бог - лікарі відібрали шанс,
відібрали можливість померти не народившись,
відібрали можливість не відчувати, не чути, не бути.
і призначенням лікарів було не помилитись,
а вони чомусь все взяли в свої руки.
а вони поставили себе замість бога,
і рятують усіх, кого рятувати не варто.
може наше призначення помирати в утробі,
до старту.
амбулаторія сімейної медицини номер один.
я повертаюсь на вулиці, шукаючи твоїх слідів.
парковий проїзд, розбитий асфальт, заколисує запах диму,
наче я знову на перехресті ще непрожитих днів.
але в навушниках зовсім не те, поруч не ти,
вулиця сіра, але мене так захоплює награний спокій.
якби ж обнулити всю кількість років, днів і годин.
їде сьомий маршрут, а наче як пʼятий на дотик.
паркова два, в навушниках безталанно зіграний панк.
ці спогади тільки мої, я ними ніколи не поділюсь.
я би давно вже, давно б поставила крапку,
ти скажеш, я просто не хочу або боюсь.
вулиця серпнева, ці маршрути ніким не продумані.
асфальт тріскається під кількістю стоптаних берців.
амбулаторія сімейної медицини номер один в гуглі
видає фотографії ніким не впізнаних мерців.
вулиці сплетені вузлами вен, провулки як аневризми.
мені є куди йти, але я обираю не ті дороги.
я і досі лише декорація цього напівмертвого міста,
просто завʼязаний у вузли симптом тривоги.
безіменна вулиця світиться вивісками занедбаних продуктових.
панельний хаос, бетонний цвинтар нездійснених мрій.
дивись, уже так давно з тобою не ходимо в ногу,
пройшовши усі перехрестя непрожитих днів.
я повертаюсь на вулиці, шукаючи твоїх слідів.
парковий проїзд, розбитий асфальт, заколисує запах диму,
наче я знову на перехресті ще непрожитих днів.
але в навушниках зовсім не те, поруч не ти,
вулиця сіра, але мене так захоплює награний спокій.
якби ж обнулити всю кількість років, днів і годин.
їде сьомий маршрут, а наче як пʼятий на дотик.
паркова два, в навушниках безталанно зіграний панк.
ці спогади тільки мої, я ними ніколи не поділюсь.
я би давно вже, давно б поставила крапку,
ти скажеш, я просто не хочу або боюсь.
вулиця серпнева, ці маршрути ніким не продумані.
асфальт тріскається під кількістю стоптаних берців.
амбулаторія сімейної медицини номер один в гуглі
видає фотографії ніким не впізнаних мерців.
вулиці сплетені вузлами вен, провулки як аневризми.
мені є куди йти, але я обираю не ті дороги.
я і досі лише декорація цього напівмертвого міста,
просто завʼязаний у вузли симптом тривоги.
безіменна вулиця світиться вивісками занедбаних продуктових.
панельний хаос, бетонний цвинтар нездійснених мрій.
дивись, уже так давно з тобою не ходимо в ногу,
пройшовши усі перехрестя непрожитих днів.
прокляті стіни, за ними немає місця сховатись,
усе на виду, усе виводить із ладу.
немає ніякого сенсу, ніяких сил сперечатись -
це все моя вина і мої невроджені вади.
тиша кричить, тиша скручує і вириває з контексту,
тільки не рухатись, не подавати виду,
краще б ці стіни травили, краще б вбивали азбестом,
а не давали якісь примарні надії.
тиша кричить - тиша може, а ти не матимеш права,
ти все у собі зімнеш, все деформуєш.
це все моя вина, це все мої перейняті вади.
це ти не живеш, це ти тепер тільки існуєш.
відсутність рельєфна, важка і не дає піднятись,
привʼязує і знов заганяє в стійло.
ще одне коло, в якому не хочеться знатись,
ще одне коло, в якому немає спільного
усе на виду, усе виводить із ладу.
немає ніякого сенсу, ніяких сил сперечатись -
це все моя вина і мої невроджені вади.
тиша кричить, тиша скручує і вириває з контексту,
тільки не рухатись, не подавати виду,
краще б ці стіни травили, краще б вбивали азбестом,
а не давали якісь примарні надії.
тиша кричить - тиша може, а ти не матимеш права,
ти все у собі зімнеш, все деформуєш.
це все моя вина, це все мої перейняті вади.
це ти не живеш, це ти тепер тільки існуєш.
відсутність рельєфна, важка і не дає піднятись,
привʼязує і знов заганяє в стійло.
ще одне коло, в якому не хочеться знатись,
ще одне коло, в якому немає спільного
якщо треба обрати колір
(будь-який окрім чорного)
я оберу рудий
заплетений в коси над твоїм коміром,
знаєш, такий,
коли ти була дуже втомлена,
коли ти видихала дим.
але це все також забудеться,
правда ж? забудеться?
а ні, то забуду усе силоміць.
хто ж знав,
силует твоїх вилиць
памʼятає
кожна єбуча вулиця
цього міста.
(будь-який окрім чорного)
я оберу рудий
заплетений в коси над твоїм коміром,
знаєш, такий,
коли ти була дуже втомлена,
коли ти видихала дим.
але це все також забудеться,
правда ж? забудеться?
а ні, то забуду усе силоміць.
хто ж знав,
силует твоїх вилиць
памʼятає
кожна єбуча вулиця
цього міста.
він сказав - тобі місце у цій землі
тобі місце серед дерев і трав
перестань рахувати дні
я у тебе ці дні забрав
він сказав - забираю у тебе все
не даю нічого взамін
це нічого тобі за те
що ти не рахувала дні
він сказав - тобі місце не на землі
тобі місце серед пустот
це мовчання живе в тобі
від незнання правильних нот
він сказав - забирай всі свої голоси
ти однаково тільки мовчиш
він сказав - не смій, не проси
це тобі за постійну тишу
він сказав - тобі місце тільки в землі
тобі місце серед чужих
перестань рахувати дні
я у тебе забрав усіх
тобі місце серед дерев і трав
перестань рахувати дні
я у тебе ці дні забрав
він сказав - забираю у тебе все
не даю нічого взамін
це нічого тобі за те
що ти не рахувала дні
він сказав - тобі місце не на землі
тобі місце серед пустот
це мовчання живе в тобі
від незнання правильних нот
він сказав - забирай всі свої голоси
ти однаково тільки мовчиш
він сказав - не смій, не проси
це тобі за постійну тишу
він сказав - тобі місце тільки в землі
тобі місце серед чужих
перестань рахувати дні
я у тебе забрав усіх
***
ненавиджу місто всією душею,
вулиця крива і боса,
а я не встигаю за нею.
якщо обрізати коси,
то можна ще трохи пожити,
якщо розставити коми,
залишається вижити.
це місто символом втоми
було, є і буде.
ненавиджу місто,
тікаю -
воно
всюди.
ненавиджу місто всією душею,
вулиця крива і боса,
а я не встигаю за нею.
якщо обрізати коси,
то можна ще трохи пожити,
якщо розставити коми,
залишається вижити.
це місто символом втоми
було, є і буде.
ненавиджу місто,
тікаю -
воно
всюди.
місто - огидне і непропорційне,
з такими ж людьми,
чия вбогість викохана
до неможливих вершин.
не реагую ні словом, ні емоційно.
від цієї нудьги
хочеться вийти
під колеса машин.
тисячі - ні, мільярди занудних рядків
однакові: ний і тягни
недоліки мов.
неіснуючий боже, благослови! -
я, як всі, напишу про любов.
з такими ж людьми,
чия вбогість викохана
до неможливих вершин.
не реагую ні словом, ні емоційно.
від цієї нудьги
хочеться вийти
під колеса машин.
тисячі - ні, мільярди занудних рядків
однакові: ний і тягни
недоліки мов.
неіснуючий боже, благослови! -
я, як всі, напишу про любов.
І
до кордону все менше і менше, пахне землею
пахне травою і не розплаканими дощами
вона сумує але нікому вже сумувати за нею
нікому подзвонити, ні за що вже прощати
вона відрізає волосся, бо заважає
бо завжди вважала, що воїни не бувають жіночними
бо неважливо що вона відчуває, чого бажає
для чого вона живе і під що заточена
вона втомилась втрачати, втомилась уже рахувати відстані
вона викидає усі подарунки, здирає наліпки
їй уже не важливо чи вистоїть, чи не вистоїть
і чи повернеться колись до навчання і заліків
вона одягає форму, ретельно шнурує талани
вона видаляє усі переписки й збережені фото
стирає із пам‘яті усі нездійсненні плани
стирає загиблих, видирає із себе скорботу
до кордону все ближче і ближче, пахне землею
вона точно знає, що звідси не повертаються
вона знає, що в разі чого, ніхто не заплаче за нею
і що поруч немає воскреслих, вони їй тільки ввижаються
їй не страшно, лише відчуває страшенну (смертельну?) втому
її очі уже потемніли і погляд назавжди застиглий
хтось про неї напише два речення сухого некрологу
в неї вдома лишилась одна недочитана книга
до кордону все менше і менше, пахне землею
пахне травою і не розплаканими дощами
вона сумує але нікому вже сумувати за нею
нікому подзвонити, ні за що вже прощати
вона відрізає волосся, бо заважає
бо завжди вважала, що воїни не бувають жіночними
бо неважливо що вона відчуває, чого бажає
для чого вона живе і під що заточена
вона втомилась втрачати, втомилась уже рахувати відстані
вона викидає усі подарунки, здирає наліпки
їй уже не важливо чи вистоїть, чи не вистоїть
і чи повернеться колись до навчання і заліків
вона одягає форму, ретельно шнурує талани
вона видаляє усі переписки й збережені фото
стирає із пам‘яті усі нездійсненні плани
стирає загиблих, видирає із себе скорботу
до кордону все ближче і ближче, пахне землею
вона точно знає, що звідси не повертаються
вона знає, що в разі чого, ніхто не заплаче за нею
і що поруч немає воскреслих, вони їй тільки ввижаються
їй не страшно, лише відчуває страшенну (смертельну?) втому
її очі уже потемніли і погляд назавжди застиглий
хтось про неї напише два речення сухого некрологу
в неї вдома лишилась одна недочитана книга
•••
ніхто не жаліє мертвих,
ніхто не жаліє вбитих,
слова на могилах стерті,
щоб їх не читали діти.
ніхто не жаліє смерті
й життя, що так і не сталось.
слова на граніті затерті,
а пам'ять, хоча і здавалось,
що не підведе ніколи,
і перед очима завше
стоятимуть терикони
і очі зарано павших,
а все-таки це неправда,
і память стирає мітки,
і все, що було недавно
стає дуже давнім і хитким.
і більше нікому не сумно,
і більше нікому не жаль вже,
бо мертвих ховають бездумно
під звуки столітніх маршів.
за мертвими трохи плачуть,
живим надсилають фото.
до всього звикають і, бачиш,
в пріоритеті робота,
в пріоритеті квартира,
податки, машина, діти -
в пріоритеті живі,
а мертві порослі квітами.
ніхто не жаліє вбитих,
жаліють лиш тих, хто лишився, -
не тих хто міг би радіти,
а тих, хто втомився злитися.
жаліють живих і винних,
жаліють катів без свободи,
а тихо полеглих вбитих
не згадують без нагоди.
не зручно про смерть і про пам’ять,
не зручно про некрасиве,
накласти табу! бо ранять
слова, за якими безсилля.
ніхто не заплаче за мертвим
через роки з плином часу,
бо плакати після смерті -
це інше, чужинське гасло.
усі обіцяють помститись,
усі обіцяють розплати,
і плющ продовжує витись
і речі вже можна роздати:
і можна віддати книги,
і можна роздати одяг,
бо мертвим воно непотрібно.
живі же від того ходять
сумні і з розбитим серцем,
а серце треба латати.
тож варто віддати берці
і пообіцяти розплати.
але не заплакать за мертвим,
але не жаліти вбитих,
живі - вони, бачиш, вперті,
в живих же квартира, діти…
і скільки пустого місця
в труні, що стоїть під стягом.
і скільки пустого в лицях -
живим таке непідвладне.
тому не жаліють мертвих,
тому їм не жаль вже вбитих.
слова на могилах стерті,
щоб їх не читали діти.
ніхто не жаліє мертвих,
ніхто не жаліє вбитих,
слова на могилах стерті,
щоб їх не читали діти.
ніхто не жаліє смерті
й життя, що так і не сталось.
слова на граніті затерті,
а пам'ять, хоча і здавалось,
що не підведе ніколи,
і перед очима завше
стоятимуть терикони
і очі зарано павших,
а все-таки це неправда,
і память стирає мітки,
і все, що було недавно
стає дуже давнім і хитким.
і більше нікому не сумно,
і більше нікому не жаль вже,
бо мертвих ховають бездумно
під звуки столітніх маршів.
за мертвими трохи плачуть,
живим надсилають фото.
до всього звикають і, бачиш,
в пріоритеті робота,
в пріоритеті квартира,
податки, машина, діти -
в пріоритеті живі,
а мертві порослі квітами.
ніхто не жаліє вбитих,
жаліють лиш тих, хто лишився, -
не тих хто міг би радіти,
а тих, хто втомився злитися.
жаліють живих і винних,
жаліють катів без свободи,
а тихо полеглих вбитих
не згадують без нагоди.
не зручно про смерть і про пам’ять,
не зручно про некрасиве,
накласти табу! бо ранять
слова, за якими безсилля.
ніхто не заплаче за мертвим
через роки з плином часу,
бо плакати після смерті -
це інше, чужинське гасло.
усі обіцяють помститись,
усі обіцяють розплати,
і плющ продовжує витись
і речі вже можна роздати:
і можна віддати книги,
і можна роздати одяг,
бо мертвим воно непотрібно.
живі же від того ходять
сумні і з розбитим серцем,
а серце треба латати.
тож варто віддати берці
і пообіцяти розплати.
але не заплакать за мертвим,
але не жаліти вбитих,
живі - вони, бачиш, вперті,
в живих же квартира, діти…
і скільки пустого місця
в труні, що стоїть під стягом.
і скільки пустого в лицях -
живим таке непідвладне.
тому не жаліють мертвих,
тому їм не жаль вже вбитих.
слова на могилах стерті,
щоб їх не читали діти.
Марія
Вона п'є каву
за тисячу кілометрів від місця, що звала домом.
загоює рани -
ті, що ззовні, бо внутрішні гнитимуть болем
іще довго - ціле життя вона буде дихати жахом і злістю.
В когось немає дому - в неї немає цілого міста.
Вона п'є каву
і знає, що лишилась одна у великому світі.
У неї згоріли книжки, усі її речі і квіти,
згоріли сусідські коти, згоріли самі сусіди.
В неї немає дому - в сусідів немає могили.
Вона п'є принесену кимось каву, тримаючись ніби на варті.
Чужі люди приймають її, і разом із нею утому,
дарують їй речі, свою безпеку, малюють маршрути на карті,
маршрути, де більше немає для неї дому.
Вона їх слухає неуважно, ніби між ними залізні ґрати,
і гріє в руці бабусине старовинне намисто.
Вона мовчить і не знає, як їм сказати,
у неї немає дому, у неї немає цілого міста
Вона п'є каву
за тисячу кілометрів від місця, що звала домом.
загоює рани -
ті, що ззовні, бо внутрішні гнитимуть болем
іще довго - ціле життя вона буде дихати жахом і злістю.
В когось немає дому - в неї немає цілого міста.
Вона п'є каву
і знає, що лишилась одна у великому світі.
У неї згоріли книжки, усі її речі і квіти,
згоріли сусідські коти, згоріли самі сусіди.
В неї немає дому - в сусідів немає могили.
Вона п'є принесену кимось каву, тримаючись ніби на варті.
Чужі люди приймають її, і разом із нею утому,
дарують їй речі, свою безпеку, малюють маршрути на карті,
маршрути, де більше немає для неї дому.
Вона їх слухає неуважно, ніби між ними залізні ґрати,
і гріє в руці бабусине старовинне намисто.
Вона мовчить і не знає, як їм сказати,
у неї немає дому, у неї немає цілого міста
можливо, нам просто не пощастило.
ми народились не в той час,
не в тій країні,
не тими дорогами ми ходили,
і тому не стали тими, ким стати могли ми.
можливо, виною тому пріоритети,
боротьба під усіма можливими сонцями -
супровід виживання. де ти
в цьому хаосі суспільного існування?
і чому ти не бережеш секрети?
і чому живеш навмання?
нехай буде - відказуєш, -
кому з того яка різниця?
чи ти помираєш в дитинстві, нічого при цьому не маєш,
чи тебе загартовує залізниця?
все одно ти нічого не знаєш.
все одно ти нікого не знайдеш.
а за ширмами спотикаються боги,
несуть на своїх плечах чиїсь сльози і прокляті душі.
і, можливо, це не ми, які збились з дороги.
можливо, не треба іти за слідами машин.
хто того буде питати, - продовжуєш, -
чи ти йдеш навмання, чи просто на зустріч небу?
я давно перестав покладатись на нього,
так само як я вже не вірю в себе.
зупиняємось і я слухаю віддалені крики.
не тому, що я хочу, просто давно перервали мовчання.
і в мені поселяються дивні бездомні коти,
ніби біженці, ніби для них я заслання.
не буди їх - говориш, і показуєш далі дорогу.
і приспані питання-коти поселяються в тиші.
і можливо, ми вірили не тому богу.
а можливо той бог просто не вірив іншим.
ми йдемо й обираєм не ті дороги.
чи можливо дороги самі обрали нас?
і бездомні коти прокидаються не від тривоги,
просто, може, поспати не мають часу.
- не зважай, - ти говориш, - то все сон,
ми прокинемось дуже скоро.
ми відпустимо всіх котів в невідоме.
може, все-таки, віримо в того бога?
не зважай, і дивись на дорогу.
ми народились не в той час,
не в тій країні,
не тими дорогами ми ходили,
і тому не стали тими, ким стати могли ми.
можливо, виною тому пріоритети,
боротьба під усіма можливими сонцями -
супровід виживання. де ти
в цьому хаосі суспільного існування?
і чому ти не бережеш секрети?
і чому живеш навмання?
нехай буде - відказуєш, -
кому з того яка різниця?
чи ти помираєш в дитинстві, нічого при цьому не маєш,
чи тебе загартовує залізниця?
все одно ти нічого не знаєш.
все одно ти нікого не знайдеш.
а за ширмами спотикаються боги,
несуть на своїх плечах чиїсь сльози і прокляті душі.
і, можливо, це не ми, які збились з дороги.
можливо, не треба іти за слідами машин.
хто того буде питати, - продовжуєш, -
чи ти йдеш навмання, чи просто на зустріч небу?
я давно перестав покладатись на нього,
так само як я вже не вірю в себе.
зупиняємось і я слухаю віддалені крики.
не тому, що я хочу, просто давно перервали мовчання.
і в мені поселяються дивні бездомні коти,
ніби біженці, ніби для них я заслання.
не буди їх - говориш, і показуєш далі дорогу.
і приспані питання-коти поселяються в тиші.
і можливо, ми вірили не тому богу.
а можливо той бог просто не вірив іншим.
ми йдемо й обираєм не ті дороги.
чи можливо дороги самі обрали нас?
і бездомні коти прокидаються не від тривоги,
просто, може, поспати не мають часу.
- не зважай, - ти говориш, - то все сон,
ми прокинемось дуже скоро.
ми відпустимо всіх котів в невідоме.
може, все-таки, віримо в того бога?
не зважай, і дивись на дорогу.
Love Center - Dating, Friends & Matches, NY, LA, Dubai, Global
Find friends or serious relationships easily