​можливо, нам просто не пощастило. ми народились не в той час, не в тій країні, не тими дорогами ми ходили, і тому не стали тими, ким стати могли ми. можливо, виною тому пріоритети, боротьба під усіма можливими сонцями - супровід виживання. де ти в цьому хаосі суспільного існування? і чому ти не бережеш секрети? і чому живеш навмання? нехай буде - відказуєш, - кому з того яка різниця? чи ти помираєш в дитинстві, нічого при цьому не маєш, чи тебе загартовує залізниця? все одно ти нічого не знаєш. все одно ти нікого не знайдеш. а за ширмами спотикаються боги, несуть на своїх плечах чиїсь сльози і прокляті душі. і, можливо, це не ми, які збились з дороги. можливо, не треба іти за слідами машин. хто того буде питати, - продовжуєш, - чи ти йдеш навмання, чи просто на зустріч небу? я давно перестав покладатись на нього, так само як я вже не вірю в себе. зупиняємось і я слухаю віддалені крики. не тому, що я хочу, просто давно перервали мовчання. і в мені поселяються дивні бездомні коти, ніби біженці, ніби для них я заслання. не буди їх - говориш, і показуєш далі дорогу. і приспані питання-коти поселяються в тиші. і можливо, ми вірили не тому богу. а можливо той бог просто не вірив іншим. ми йдемо й обираєм не ті дороги. чи можливо дороги самі обрали нас? і бездомні коти прокидаються не від тривоги, просто, може, поспати не мають часу. - не зважай, - ти говориш, - то все сон, ми прокинемось дуже скоро. ми відпустимо всіх котів в невідоме. може, все-таки, віримо в того бога? не зважай, і дивись на дорогу.