Супутні кольори Білі стіни обшиті пластиком затягують мене далі у глиб коридору. Лампи денного світла ведуть переплетеним лабіринтом і врізаються в голову своїм протяжним гудінням. Перші двері. Холодна металева ручка туго повертається в руці. Заходжу в першу кімнату. Штори ледь прикривають сонячні зблиски на фоні ціанового неба. Йду, оминаючи обмальовані кульковими ручками столи, стільці, що залишають заціпки на одязі своїми надгризеними спинками, чиїсь записники, журнали. А от і люди. Вони сидять в останньому ряду, займаючи майже три столи. Сидять мовчки і дивляться на мене, дивляться пильно, дуже зосереджено, ніби чекають від мене промови. І я відчуваю їх, відчуваю так сильно, що в мене трохи паморочиться в голові. Я знаю, чим вони живуть, хто вони і навіщо вони. І я стаю їм наперекір не тим, чого вони чекають. Вони сіро-жовті, якісь наче болотні, втоплені, нерухомі, тьмяні. Їх вже не змінити. Ясно бачу їх майбутнє, їх смерть і смерть їх дітей. Відчуваю легку нудоту, десь не в шлунку, а так ніби біля самого серця. Вони всі одночасно встають і повільно йдуть в мій бік. Насувають до мене, як прокляття, як покарання за те, що я не з ними, за те, що вони – це вони, а я – не вони. Поспіхом виходжу за двері, повертаю ручку, пересвідчуюсь, що замок тихо клацнув. Я ще відчуваю їх присутність, але білі стіни потроху приводять мене до тями. Глухі удари в зачинені двері так само тьмяно входять у білосніжність коридору і розчиняються у світлі денних ламп. Наступні. Друга кімната зустрічає брудними стінами із рожевими плямами від фарби. Столи металеві, стільці прикручені до підлоги. За вікнами без штор підозріло підкрадається ніч. Я оглядаю погано освітлену кімнату і намагаюсь вгледіти людей. Вони повинні тут бути, повинні. Хоч якісь. Не може бути так, що кімната без людей. Люди мають бути. І от я відчуваю їх. Вони такі ж чорні як і стіни. І у кожного немає ні серця, ні вен, ні артерій. Їх десятки, сотні, тисячі – і всі вони під стінами у своїй важкій тиші спливають неіснуючою кров’ю. Я обережно йду до дверей. Нехай так, нехай не помічають. Піти непомітно, тихо, обережно. І от вже відчуваю бридку теплу дверну ручку у долоні, обережно відчиняю двері та позаду мене вони прокидаються, зриваються зі своїх стін, перестають бути непомітними і кричать, кричать, кричать. Гидко, та зовсім не страшно. Виходжу у коридор. Зачиняю двері, клацання замка. На мене звалюється білосніжна тиша. Третя кімната жевріє червоними стінами. Все ті ж металеві столи, але стільців немає. Посеред кімнати стоїть вона. Її очі закриті повіками, губи сухі і в цяточках крові. Вона схилила голову, наче Мадонна на картині Ботічеллі. Я не відчуваю її. Раніше мене б затопило хвилями щастя і бажанням залишитись тут назавжди і бути чимось більшим, ніж є насправді. А тепер бачу перед собою пустоту, і ніяка яскравість фарб не зможе її замаскувати. Виходжу до коридору, не зачиняючи дверей – у цьому немає сенсу. Червоні полоси світла м’яко опускаються на білі стіни напроти. Кімната чотири. Мені вже ніяково. Проте мені необхідно туди зайти. Я мушу. Пастельний відтінок персику обрамляє пошарпані стіни із пустою віконною рамою. Я відчуваю двох, ні – трьох. Все-таки двох. Тоді правильно. І ці двоє десь тут, замуровані в стінах. Я ніколи не зможу їх більше побачити. Я обережно ступаю босими ногами. Уся підлога засипана битим посудом змішаним із залишками їжі. Теплий персиковий відтінок стін в’їдається мені в очі. Невже все це справді було? Оминаю побиті тарілки, надколоті чашки із залишками кави та листям чаю. Обережно переступаю через розсипані ліки, розлиті баночки з кров’ю, побиті пробірки, шприці. Йду до пустої віконної рами і виглядаю назовні. Сонце м’яко висвітлює старий ясень, до якого ланцюгом приковано помарніле висохле тіло. «Води-и-и…» – ледь чутно лунає за моєю спиною. Я відчуваю як щось повзе усередині стіни –замурована людина, яка не зможе ні жити, ні померти. «Води-и-и…» Сонце обпікає мені шию, ясень, подзвякуючи ланцюгом, ловить на себе пориви вітру, ніби намагаючись захистити прикуте тіло від вже прийдешньої смерті. «Води-и-и…»