Мало хто знає, що в цього каналу насправді є два адміністратори.
Я - Карма, медик підрозділу, побратим нашого Адского Реаніматора.
18.12.2024 загинув друг Гіппократ, Сашко, той, кого всі тут читали, за ким спостерігали.
Загинув при виконанні бойового завдання, як Герой. Загинув швидко і безболісно. Нічого не встиг зрозуміти.
Всі подробиці, згадки і некрологи від побратимів будуть тут виставлені згодом. Згадаємо нашого друга разом?
Завтра відбудеться поховання. Всі, хто бажає провести востаннє Саню - пишіть в приватні, надам час та адресу. (На загал інформацію не надаємо в цілях безпеки).
Саня, зустрінемось на наступній війні 🫡 Гіппократ - в строю
Власне кажучи ми дуже зраділи новині, що поїдемо додому. Настрій у всіх був не дуже, бо навколо була атмосфера окупації, це ніби інша планета. Триколор бісив шалено. Щонічні бомбардування. Я був дуже втомленим і вичавленим. Знаходитись поруч з ворогом. Я відчував сильну відразу до усього. Деякі люди здається були задоволені тим, що відбулось. Памʼятаю що була жінка яка радо допомогала росіянам у побутових питаннях. Навіть серед моїх колег думки були не такі однозначні як в мене. А щодо попів, то вони просто бухали там кожного вечора і чиплялись до жінок у цьому таборі. Типова поведінка.
28 числа ми готувались виїжджати з самого ранку, о 8 вже були в машинах і готові їхати. Але росіяни не хотіли нас так просто відпускати, щось було не так і не те. Нам не дали роздати всю гуманітарну допомогу. Віддавати поранених бійців вони не збирались з самого початку, цивіли теж ні, ні старі, ні діти. Вивезти людей з самого Маріуполя на територію України нам теж не дали. Десь в обід ми вирушили у зворотньому шляху. Порожні автобуси, машини «швидких». Ми не змогли забрати нікого.
Вночі нам довелось ночувати під Токмаком в машинах, бо фронт активізувався. Не найбільша проблема. 29 квітня ми повернулись додому. Я назавжди запам’ятаю перший прапор що побачив. Я так йому радів. Так радів «пікселю» та панам у панамах. Невеличке опитування і от я повертаюсь додому.
P. S. Моя сім’я як і я не знали куди я їду, лише через підстанцію дізнались де я і шо. Нам вдалось навіть подзвонити з того боку, через телефон людей, яким ми надали медичну допомогу. Єдина жінка-лікарка, що була з нами на 3 день навіть прийняла ванну у цивілів, в обмін на щось здається. За це все діло я навіть отримав гроші, але в еквіваленті менше ніж ці 4 доби з невеличким, якщо б рахували по відпрацьованим годинам і…. грамоту. Рілі наче «єбать ти молодець». Трохи зрадно, як на мене, ми виконали набагато більше ніж, що в мене у функціональних обовʼязках пише. Дякую, що хоч відпочити потім дали.
Дорога вела нас через усе місто, через проспект Металургів, поруч з Ілліча, здається там я з далеку бачив і Азовсталь. Нас повезли далі і ми опинились в Сартанах, десь поблизу Кальміусу. Там у нас була зупинка. Головний лікар і ще декілька лікарів поїхали на перемовини до Азовсталі, надовго. Ми ж сиділи в машинах і чекали. Роздавали людям що проходять пакети з їжею, в якийсь момент дуже багато людей було поруч. Вони повернулись назад і було розуміння що сьогодні ми звідси не поїдемо. Темнішало. Нас повезли у н.п. Безіменне, де знаходився фільтраційний табір росіян та наметове містечко. Тут нас і заселили. Спали ми на розкладушках у цих наметах, добре що опалювались хоча б. Здається чоловік 15 нас було в одному наметі. Це була друга ніч під триколорами.
26 квітня.
Всю ніч над узбережжям літали бомбардувальники і закидували Азовсталь фабами, великої потужності, бо земля здригалась навіть у Безіменному. Годували нас там здебільшого рисом, що готували на польових кухнях. Він був жахливим, вибирати не доводилось звісно. Вода була солонувата всюди. Магазин що там був приймав і гривні, і рублі. До обіду торгували однією валютою, після - іншою. Здається в цей день нас відвели покупатися в морі. Прохолодно знаєте, але мало хто може сказати, що купався у на узбережжі Азову в квітні 22 року. Звісно нас охороняли, людей навколо не було. Було непогано помитися після 2 діб в мандрах. Потім ми пішли назад і проводили час в наметах за іграми у карти. Це власне єдине що ми могли робити, ходити там вільно нам не дозволяли.
Була величезна черга з цивілів, що мали отримати папірець про дозвіл на пересування. В них забирали мобільні телефони та перевіряли їх, попередньо викачавши з них всю інфу. Багато хто переймався, що будь-що може не сподобатись росіянам. Цивіли розповідали свої історії. Хтось лишився без всього, в когось пропали рідні, у багатьох родичі були у силових структурах, поліції, у війську. Більшість не виходила на звʼязок вже давно.
Не памʼятаю нічого особливого 27 квітня. Ми просто очікували на результати перемовин. Кожен день від нас їздила група на чолі з Олександром Ковальовим та ще одною особою, наче як його братом, але впевненості в мене немає. Так само були залучені і ДСНСники, бо такі гуманітарні історії це їх юрисдикція. Зрозуміло що кожного разу знаходились якісь причини не виносити поранених і цивільних. Нажаль тоді нічого досягти не вдалось. А під вечір ми дізнались що повинні їхати на наступний день додому.
Ми поїли і зібрались на нараду з головним лікарем швидкої. Я його дуже поважаю за те, що він був поруч і керував процесами, про які я і не знав. Він робив усе що від нього залежало, навіть більше і знаходився в таких самих умовах як і ми. На тій нараді ми вирішили як будемо забирати поранених, їх мало бути ~30. Важкі, але з потенціалом повинні були піти в авто швидких, легкі та середні в автобуси. Безнадійні туди ж, але за ширмочку, яку мали зробити з пельонок з акушерських наборів. Щоб цивіли та інші хлопці не бачили тіла. Я пам’ятаю ту розмову дуже добре, рішення було прийнято, всі розуміли складність та обмеженість ресурсів. Але ми були готові зробити все що від нас залежить. Лягли спати.
25 квітня.
Прокинулись вранці і поїхали у бік Маріуполя. Зупинились у Мангуші. На той час я знав про Мангуш одне. Це супутникові знімки Maxar, де кладовище виросло на +-10к могил. Це місце поховання цивілів, що загинули. Ми зупинились прям у н.п і чекали дозволу на вʼїзд у Марік. Захотілось пити і ми попросили одну з місцевих набрати води. Вона виявилась медсестрою інфекційної лікарні. Колега. Вона казала, що сусіди зникають. «Ну от колись сусід сусіду вивалив щебінь перед двором, давно то було, а він зараз пішов і сказав, що той позиції здає, зник сусід». Вона не була задоволеною росіянами, воно і не дивно. Ми попрощалися і поїхали у місто.
Воно зустрічало нас зруйнованим Епіцентром. Тоді я вперше побачив рівень руйнувань, що завдала кацапня. Запах гару стояв у всьому місті. Я такого ніколи не відчував. Будинки були зруйновані, згорівші. Іноді всі квартири, іноді частково. Люди стояли і готували у дворах, черги до водоколонок. Все потрощене, машини вскриті. Стояв тіп і з «шістки» зкручував катафоти, навіщо? Магазини винесені, банкомати зламані. Єдине ціле що я там побачив це була Тесла, здавалося, що з неї пилинки здували. Парк, засіяний деревʼяними хрестами з рам вікон і підручними матеріалами. Багато хрестів. Дуже багато.
Почало темнішати потрохи. Основна дорога була перекопана, але якість покриття було афігенною. Велике будівництво, нічого не скажеш. І от ми через маленькі села виїжджаємо до посту ГАІ, прапори денере, військові. І ми не заїжджаємо в місто, нас розвертають і ми їдемо у Юрʼївку, що поруч. Там нас завозять на велику базу відпочинку. Не так давно я дізнався, що там базувався Азов. Але вже там висить табличка «ваєная камендатура денере». В той момент подумав, що можливо це останнє що я побачу. Ми вийшли з авто, нас попередили, що все заміноване і ходити нікуди не треба. Нас повели на місце нашої ночівлі.
Здається це була база відпочинку «Олімп». Більше сцяниною мені не воняло ніде у світі, ніж там. Нам запропонували вечерю, не пам’ятаю що там було, скоріше за все консерви, які ми і привезли як гуманітарку. Нею були завалені 5 автобусів і частково швидкі, на яких ми заїжджали. Куличі певно теж були у меню.
Той фебес достав ніж і показово їв з нього. Розповідав нам про те, що загрози для мирного населення немає, все ж класно. І взагалі, росіся не робить Точки-У, одна з яких не так давно (на той момент) прилетіла у Краматорськ. Де я був, я возив поранених звідти, як і багато хто з колег, що були зі мною. Таких було доречі ще 15. Це з водіями. І цій гниді вистачало розуму розповідати нам про це, що це Україна спеціально вдарила по цивільним, щоб звинуватити росію. І взагалі, ракета не в тому напрямку лежала. Я слухав його і розумів, що нічого не можу відповісти. Я в тилу підорів, ми тут самі.
Після побаченого я зрозумів де я знаходжусь остаточно, ніхто з бригад про це не знав, ДСНСники також, а от священики знали точно. Як я це зрозумів? Рухаючись по лінії фронту, що затихла на момент поки ми були там ми застрягли у багнюці, якраз на лінії розмежування. Попереду нас була цивільна автівка, що вщент згоріла. Поруч стирчав «Ураган», не знаю чи повʼязані ці речі. І от виштовхуючи автобус ми поговорили з попами, вони знали куди ми їдемо. На Азовсталь. Ми виїхали з того багна і опинились перед росіянським блокпостом. Зрозуміти це було неважко, аквафреш, форма, ну і зеточки. І от наші бокові двері відчиняю дядько і каже на українській «Доброго дня». Морда в нього фсбшника, це перше про що я подумав. Далі я дізнався що був то валентин вікторович крижановський. Це зрадник України, колишній співробітник СБУ. Про нього певно самі зможете знайти інфу, це не складно. Він запитав у нас документи, яких у нас не було. І з цим були певні проблеми, але документи нам сказали здати ще на виїзді.
Ну що ж, поїхали ми далі, вже по окупованій частині нашої країни. Це почало нагнітати, я побачив Василівку, через яку я не один раз їздив у Крим. Думаю, що багато хто ще пам’ятає ту «тарілку». Місто частково зруйноване, особливо АЗС. Зруйнована російська техніка та окопи, що риються. Перші росіянські військові з короткими мосінками. Ця форма. Далі Токмак. Нас зупинили там і довго з чимось розбирались. Там не було відчуття війни, все було цілим і неушкодженим.
Памʼятаю, що в нас була думка, що можливо ми доїдемо до Бердянська і назад, але не судилося. Бо коли ми доїхали до кола перед містом ми впевнено поїхали по дорозі за знаком «Маріуполь». Дорожні знаки були єдиним нагадуванням, що ми в Україні, бо часто зустрічались машини з прапором росії або номерами росії, я бачив багато і українських номерів, на багатьох ізолентою був замотаний наш державний прапор. Думаю на це була дана команда, бо це їх точно дратувало.
Це був квітень місяць і нас відправляли на чергування у Запоріжжя, точну мету ми не знали, але бригади чергували там багато днів, можливо декілька тижнів. Були розмови про те, що ми маємо забрати Азовців з Оріхову, коли їх вивезуть на підконтрольну Україні територію, бо «Червоний хрест», ООН домовляються про коридор для поранених і цивільних. Але нам це не доводили як остаточну правду.
24 квітня, ми їдемо в Запоріжжя і вже готують колону до руху у бік Оріхову, ми залітаємо на легковій машині, міняємо бригаду і рушаємо. Виїзд з Запоріжжя, зупиняємось. Нам кажуть що стільки автомобілів не пропустять, треба менше. 5 автобусів, 5 «швидких». В одній з бригад іншої підстанції не вистачає фельдшера. І лікарка з моєї бригади каже: «В мене цілих два», а моя бригада залишається і я їду з іншою. Потім ми жартували, що Юля мене продала, до того ж дуже дешево. Це і досі смішно. Залишаю телефон, документи.
Ми вирушаємо, я знайомлюсь з колегами, ще не знаючи, що проведу з ними багато часу. Їдемо в Оріхів. Зупиняємось в полі, бо перед нами працюють наші «Гради», в цей час я помічаю що в колоні священники, ДСНСники і ще декілька тіпів. Про одного з них я дізнаюсь потім. Ми куримо, жартуємо, а потім нас запрошують освятити куличі, бо це Пасхальна неділя. Нам роздали куличі, окропили водою, ми поїхали далі. Десь я починаю розуміти, що їдемо ми ніфіга не в Оріхів, бо видніється Дніпро. Я трохи вивчав мапу до поїздки. А зараз вже подивитись ніде. Розумію що ми їдемо в Камʼянське, що є фронтом. Починають зʼявлятися уламки мін, нерозриви та ракети «Ураганів», вже тоді я їх ідентифікував. І от я бачу зруйнований міст.
На початках війни «швидка» міста Дніпро стала цікавим для мене місцем. Знаєте, було відчуття, що це саме те заради чого я вчився і отримував досвід багато років. Було відчуття що ми потрібні тут і зараз. Перші «трьохсоті» були вже в перші дні, їх привозили на гвинтокрилах, саме так, як це було у 2014-15 роках. Мої колеги вже це проходили, але я був в такій ситуації вперше. Здається, це було 28 лютого, ми поїхали в аеропорт і там вже була купа карет, ми спілкувались, жартували і чекали на гвинтокрили. В один з моментів хтось з військових закричав: «Повітря». Я один з небагатьох, хто відреагував і почав шукати укриття, бо тоді ніхто не зрозумів сенсу цього слова. Але швидко сказали, що тривога ложна. Ми виїхали на злітну смугу, а не неї приземлявся один з останніх гелікоптерів, тоді я вперше побачив цього птаха вблизу. Діставали поранених і грузили в машини. Один з поранених розповів, що він вдруге за сьогодні в гелікоптері, в перший раз його загрузили з пораненням у ногу по ним відпрацювали і довелось екстрено сісти, уламки попали в іншу ногу і тепер в нього турнікети вже були на обох. Але цього разу він долетів. Це був один з небагатьох разів, коли поранених доставляли на гелікоптерах, далі така практика закінчилась, через великий ризик.
Потім ми почали зустрічати поранених на авто, на кордоні з Донецькою областю, все йшло добре, поки одного разу по машинам не відкрили вогонь. Я не можу судити за правдивість цього, бо я не чув першоджерела, до лінії фронту на той момент сотня кілометрів, тому не впевнений, але далі місце зустрічі перенесли.
Потім чергування на кордоні з Запоріжською областю, не буду казати де саме, але катались в Запоріжжя, перші рази навіть не було розуміння чи проїздні ті дороги, ми ж цивіли. Перші паролі для блокпостів.
Ну а потім сталася подорож, це історія для декількох постів, думаю вийде непогано, довжиною у декілька днів. Якщо все буде добре, то вони будуть виходити, як і цей, о 17.00 кожного дня у вигляді спогадів. Такий, маленький щоденник, деякі з них вже записані, тому щось ви точно прочитаєте))
Ми сиділи на позиції в підвалі 2 доби і памʼятаю як ділились їжею один з одним. То було найсмачніше вʼялене м’ясо у моєму життя, пісок скриготів на зубах, досі памʼятаю цей смак. Банка з компотом, була єдиною рідиною майже добу, поки хлопці не полізли до колодязя і не принесли воду у дірявому від уламків відрі. Коли скінчилось мʼясо настав час печива, яке ми ділили на купу маленьких шматочків і ділились один з одним. Ніколи не заглиблювався у своїх думках про це до того як почав читати «Племʼя» Юнґера. Його опис подій з Сараєво, настільки відкликнувся у мені, що я почав писати цей текст.
І … закинув його на декілька місяців. Так і не дочитав «Племʼя» доречі, чогось не вистачило. Але розуміння того, що на війні всі стають ближче один до одного, відклалося. Не те щоб я цього не знав, але просто підтвердження десь здалеку і здавна. Почитайте, як люди хочуть повернути ті часи, просто щоб бути ближче один до одного.
Доєднатись до цієї сімʼї було мабуть найправильнішим рішенням в моєму житті, важко сказати що могло б бути більш доленоснішим. Дякую одному пану, що у зимовій розмові сказав про свій «секретний спецпідрозділ», бо так би і не познайомився з цими тиграми. Не розділив би те печиво, а потім вже в лісах Харківщини не посмакував би найсмачніший тунець з банки у моєму житті, закусивши галетами. Короче, пафос, але люблю своїх кентафуріків.
