Про мою подорож ч.2 Після побаченого я зрозумів де я знаходжусь остаточно, ніхто з бригад про це не знав, ДСНСники також, а от священики знали точно. Як я це зрозумів? Рухаючись по лінії фронту, що затихла на момент поки ми були там ми застрягли у багнюці, якраз на лінії розмежування. Попереду нас була цивільна автівка, що вщент згоріла. Поруч стирчав «Ураган», не знаю чи повʼязані ці речі. І от виштовхуючи автобус ми поговорили з попами, вони знали куди ми їдемо. На Азовсталь. Ми виїхали з того багна і опинились перед росіянським блокпостом. Зрозуміти це було неважко, аквафреш, форма, ну і зеточки. І от наші бокові двері відчиняю дядько і каже на українській «Доброго дня». Морда в нього фсбшника, це перше про що я подумав. Далі я дізнався що був то валентин вікторович крижановський. Це зрадник України, колишній співробітник СБУ. Про нього певно самі зможете знайти інфу, це не складно. Він запитав у нас документи, яких у нас не було. І з цим були певні проблеми, але документи нам сказали здати ще на виїзді. Ну що ж, поїхали ми далі, вже по окупованій частині нашої країни. Це почало нагнітати, я побачив Василівку, через яку я не один раз їздив у Крим. Думаю, що багато хто ще пам’ятає ту «тарілку». Місто частково зруйноване, особливо АЗС. Зруйнована російська техніка та окопи, що риються. Перші росіянські військові з короткими мосінками. Ця форма. Далі Токмак. Нас зупинили там і довго з чимось розбирались. Там не було відчуття війни, все було цілим і неушкодженим. Памʼятаю, що в нас була думка, що можливо ми доїдемо до Бердянська і назад, але не судилося. Бо коли ми доїхали до кола перед містом ми впевнено поїхали по дорозі за знаком «Маріуполь». Дорожні знаки були єдиним нагадуванням, що ми в Україні, бо часто зустрічались машини з прапором росії або номерами росії, я бачив багато і українських номерів, на багатьох ізолентою був замотаний наш державний прапор. Думаю на це була дана команда, бо це їх точно дратувало.