Іноді моє серце - це юне зайченя у весняних полях, іншими днями - птах, котрий вільно літає в небі. Однак я ще не вмію контролювати своє серце. Саме так: серце - це щось невловиме, описати його важко.
Я перевів подих, сів на дно колодязя і притулився до стіни. Затим заплющив очі, аби тіло трохи звикло до цього місця. Ну що ж, подумав я. От я і на дні колодязя.
Круто казати: "Я не дивлюся в минуле", але мені трохи соромно брати до рук свої романи, і, певний, вони однак мені не сподобаються, як їх зараз перечитати. Тож я волію дивитися вперед і думати про те, що робитиму далі.
"Навіть не знаю, як це краще назвати". Наоко сиділа в заповненій сонцем університетській їдальні, підперши щоку рукою, і розсміялася, сказавши це. Я терпляче чекав на продовження розмови. Вона повсякчас говорила повільно, підбираючи належні слова.
Про жоден із моїх творів не можу сказати, що "я міг би написати його краще, якби мав більше часу". Як написав погано - значить, натоді я просто був не досить гарним письменником.
"Я лиш хотіла дізнатися, як це, коли дружина раптово йде з дому. Як бачиш, я багато речей не розумію." "Я не серджуся", - відказав я. І знову подивився на повню.
О 12:30 я, як і завжди, вийшов на закупи із великою брезентовою сумкою через плече. Спочатку заїхав до банку, щоб оплатити рахунки за газ і телефон, а тоді в супермаркеті купив продукти для вечері, а в Макдональдсі зʼїв чизбургер та випив кави.
"За 45 років я зрозуміла лиш одне: можна збагатитися знаннями з будь-чого, варто лиш докласти зусиль. Навіть найбуденніші та найбанальніші речі можуть чогось навчити. Десь вичитала таке: кожен процес гоління має свою філософію."
Як узимку випаде трохи снігу, поля для гольфу на Хоккайдо перетворюються на чудові бігові траси. На пологих схилах подекуди видно ліски та ставки, все довкола огортає тиша, лиш зрідка лисиця кидає на вас погляд. Чудові місця.
Я вже не школяр. Відчуваю відповідальність. Кідзукі, я вже не той хлопець, з яким ти колись спілкувалася. Маю двадцять років. І мушу платити ціну за те, щоб залишатися живим.
Поклавши руки на стіл, я заплющив очі і подумав про засніжене місто, Саппоро. Про величезний готель "Дельфін" і про дівчину, котра працює там на рецепції. Що вона зараз робить? Чи й далі стоїть за стійкою реєстрації з механічною посмішкою?
А ви памʼятаєте, що робили на свій 20-й день народження? Я чудово памʼятаю: 12 січня 1969 року - то був холодний, трохи хмарний день, і я підробляв у кавʼярні на півставки. Хотів відпочити, але ніхто не зміг мене підмінити.
