Якось узимку їх двох уразив лиховісний вірус грипу, який лютував того року, і після ходіння на межі між життям і смертю протягом кількох тижнів вони забули те, що було. Коли отямилися, їхні голови були порожніми, як дитяча шкатулка для заощаджень Д. Х. Лоуренса.
"Про зустріч з ідеальною жінкою одного погожого квітневого ранку"
"Спочатку треба знищити найважливіше. Це ж очевидно." "Отакої!" - сказав я, узяв з холодильника банку пива і швидко її випив. Затим ми з маленьким чоловічком спостерігали, як великий чоловік нищить мою маленьку, зі смаком обставлену двокімнатну квартиру.
Він належав до політичної групи, що окупувала 9-й корпус університету. "Вчинки визначають мислення. І аж ніяк не навпаки" - таким було їхнє гасло. Ніхто не згадував, що саме визначає вчинки.
Я відчув покору. Тихе смирення, схоже на дощ на безкраїй поверхні моря. Смутку не відчував. Ледь торкнувся пальцями поверхні душі, і мав шорстке, дивне відчуття.
За вікном ішов дощ. Прозорий, подібний на лід дощ падав на землю. Було чутно, як краплі бʼють по даху. Однак я не міг напевне визначити відстань. Видавалося, наче дах був просто коло мого вуха, але водночас і десь за кілометр від мене.
Часто люди кажуть: у книгарнях можна почути, як у когось бурчить у животі. Однак у мене такого досвіду ніколи не було. Мені небагато відомо про стан шлунків працівників книгарень, але вочевидь у них усе гаразд. Може це подібне до моряків, котрі не страждають на морську хворобу. Було б добре, якби хтось це дослідив.
Повернувшись до кімнати, я дістав з холодильника пиво, випив його і зʼїв половину сендвіча з ростбіфом, що його купив в універмазі на підземному поверсі. Що ж, подумав я. Принаймні ми знаємо, що робити далі. Передачу перемкнули на першу, і, хоч і незрозуміло куди, все почало спроквола рухатися. Непогано.
Фукаері не було в ліжку. Позичену ним піжаму згорнули і кинули у пральну машину у ванній кімнаті. Вона було згорнута на запʼястках і щиколотках. На столі в кухні залишили записку. На клаптику паперу було написано кульковою ручкою: "Як ся мають нівхи? Я їду додому."
Мені й зараз іноді хочеться взяти рюкзак і майнути світ за очі. Якась дика подорож, коли ти сідаєш у розхитаний автобус, їдеш гірською дорогою, а поруч бабця тримає на руках живого півня. Ой, це було б чудово!
То було грудневе пообіддя, неначе огорнуте прохолодною тонкою плівкою. Вітру не було, однак повітря було холодним. Світло, що ледь пробивалося крізь хмари, не могло розігнати темно-сірі тіні над містом.
Взимку я підробляв у невеличкій крамниці платівок на Шінджюку. На Різдво подарував дівчині платівку Генрі Манчіні з її улюбленою піснею, "Dear Heart". Сам загорнув її і перевʼязав рожевою стрічкою. То був різдвяний папір із зображенням ялинки. Вона ж звʼязала мені вовняні рукавиці.
А тоді в нідзрі проривається запах пообіддя ранньої зими. Так наче хтось раптом забрав із носа накривку. Це справжній запах. Запах пори року, коли все для себе вирішив.
