І
до кордону все менше і менше, пахне землею
пахне травою і не розплаканими дощами
вона сумує але нікому вже сумувати за нею
нікому подзвонити, ні за що вже прощати
вона відрізає волосся, бо заважає
бо завжди вважала, що воїни не бувають жіночними
бо неважливо що вона відчуває, чого бажає
для чого вона живе і під що заточена
вона втомилась втрачати, втомилась уже рахувати відстані
вона викидає усі подарунки, здирає наліпки
їй уже не важливо чи вистоїть, чи не вистоїть
і чи повернеться колись до навчання і заліків
вона одягає форму, ретельно шнурує талани
вона видаляє усі переписки й збережені фото
стирає із пам‘яті усі нездійсненні плани
стирає загиблих, видирає із себе скорботу
до кордону все ближче і ближче, пахне землею
вона точно знає, що звідси не повертаються
вона знає, що в разі чого, ніхто не заплаче за нею
і що поруч немає воскреслих, вони їй тільки ввижаються
їй не страшно, лише відчуває страшенну (смертельну?) втому
її очі уже потемніли і погляд назавжди застиглий
хтось про неї напише два речення сухого некрологу
в неї вдома лишилась одна недочитана книга