Кєнтафуріки Ми сиділи на позиції в підвалі 2 доби і памʼятаю як ділились їжею один з одним. То було найсмачніше вʼялене м’ясо у моєму життя, пісок скриготів на зубах, досі памʼятаю цей смак. Банка з компотом, була єдиною рідиною майже добу, поки хлопці не полізли до колодязя і не принесли воду у дірявому від уламків відрі. Коли скінчилось мʼясо настав час печива, яке ми ділили на купу маленьких шматочків і ділились один з одним. Ніколи не заглиблювався у своїх думках про це до того як почав читати «Племʼя» Юнґера. Його опис подій з Сараєво, настільки відкликнувся у мені, що я почав писати цей текст. І … закинув його на декілька місяців. Так і не дочитав «Племʼя» доречі, чогось не вистачило. Але розуміння того, що на війні всі стають ближче один до одного, відклалося. Не те щоб я цього не знав, але просто підтвердження десь здалеку і здавна. Почитайте, як люди хочуть повернути ті часи, просто щоб бути ближче один до одного. Доєднатись до цієї сімʼї було мабуть найправильнішим рішенням в моєму житті, важко сказати що могло б бути більш доленоснішим. Дякую одному пану, що у зимовій розмові сказав про свій «секретний спецпідрозділ», бо так би і не познайомився з цими тиграми. Не розділив би те печиво, а потім вже в лісах Харківщини не посмакував би найсмачніший тунець з банки у моєму житті, закусивши галетами. Короче, пафос, але люблю своїх кентафуріків.