Наставнику Схрестивши ноги, сиджу на пустому міражі надій осіб. Смола тече крізь рану коло хребта, Впадають руки на замерзлу траву, а разом з ними — людська подоба. Чи чує мене небо, котре я збираюсь проклинати? Верховному ультрамариновому полю, де пасуться вівці Божі буває колись самотньо, коли отара тече за горизонт із сонячним пастухом? І небо знов стає тим небом, що втрачає неповторні образи, стає синонімом до ковдри та полотна? Чи мріють зелені письменники про досвідчених письменників? Можливо. Це якась секретна техніка від козака до джури? Не знаю, бо мало знаю. Наставнику мій, скажи, у тебе був такий? І скільки в нього було учнів? А скільки учнів було в тебе? З розбитим глеком ми всі йдемо у світ. Зберем до купи цей ковчег? На уламках будеш ти, Учителю, на цеглинках.