Разом із книжковим клубом “Читати не боляче” в грудні ми читали і обговорювали “Амадоку” Софії Андрухович. В цьому клубі ми обираємо книжки на кілька місяців наперед, і так сталося, що “Амадоку” я почала читати, а точніше слухати на Абук (в чудовій озвучці від Соні Сотник) ще до того, як ми обрали книжку. Я повернулася з України, і якраз обирала собі щось в аудіоформаті. Про “Амадоку” давно чула, і навіть мала вже вдома в Сумах паперовий примірник, придбаний у подруги, але вирішила, що формат аудіокниги буде кращим для ознайомлення з цим твором, адже читати цю кілограмову цеглину може бути фізично важкувато. Нагадаю вам свої стосунки з пані авторкою: я читала давніше “Фелікс Австрію”, і мені було середньо (читати загалом цікаво, але кінцівка розчарувала), я геть недавно читала “Катананхе” і мені не сподобалося зовсім (детально писала про це тут), і от нарешті дійшла до цього magnum opus. Перед початком читання я знала лише, що тут буде щось про Домонтовича, і за думкою деяких блогерок “це можна було б і викинути”. Це знання трохи збило мене з пантелику, бо я не могла зрозуміти час, в якому відбувається дія. Адже спочатку у вступі ми споглядаємо досить неприємний епізод побутового насильства в парі, а далі дія переноситься в психіатричну лікарню, де нас зустрічає пацієнт, що повернувся з війни і втратив памʼять. Я не відразу зрозуміла, що війна ця - сучасна, російсько-українська. Не повномасштабна її фаза, адже книга вийшла в 2020 році, але все ще події відносно недавні. Направду якраз ця частина в лікарні була для мене найскладнішою, я ледь не кинула книгу. Мені було дуже тяжко пробиратися через текст, та, на щастя, це тривало недовго, лише протягом 9 не надто великих глав. А далі почалося цікаве. Дія перенеслася в архіви Софії Київської, і до основного сюжету стали вплітатися розповіді про Пінзеля, легендарного скульптора. І це мене дуже захопило, я обожнюю літературу про мистецтво, і мені стало шалено цікаво. Також величезна увага приділялася Григорію Сковороді. В “Амадоці” дуже багато вкладених історій. Одна з них, досить вагома і магістральна, дозволяє категоризувати цю книгу як голокост-роман, бо описуватимуться події 40-х років в Бучачі на Тернопільщині. Тут будуть дуже детально змальовані єврейські традиції і вірування, багато що стало для мене відкриттям, хоч і не завжди приємним. Велетенська частина твору описуватиметься а главах, які починатимуться словом “Фотокартка”, і далі спочатку йтиме опис зображення на фотографії, а далі - що цій фотографії передувало чи слідувало, і це теж переважно події досить далекого минулого. І врешті, вже в другій половині твору зʼявиться В. Домонтович, але направду не він один. Говорячи про нього, не можна обійти стороною Софію, Миколу та Котика Зерових. Тут буде і Рильський, і Юрій Косач, і Євген Плужник, і Агатангел Кримський, і ще купа знакових митців наших двадцятих. І мені геть не хотілося це вирізати. Мені здається, ця есеїстична частина - чудова і важлива складова роману. Особливо цікавою для мене ця частина стала й через те, що цьогоріч я прочитала багацько творів цих письменників. Також цікавою деталлю було те, що влітку я власне була на Лукʼянівському цвинтарі, і бачила на власні очі могили як Віктора Петрова, так і Зерових. А фінальні епізоди роману якраз біля них і відбуваються.