В останній день березня я дочитала поетичну збірку Ярини Чорногуз. Як це часто буває з поезією, я читала в середньому по 5 хв на день, і на всю збірку в мене пшла 1 година 10 хвилин.

Поезія Ярини переважно верліброва. За тематикою звісно військова. Я не скажу, щоб вона мене надто торкнула, але я і так досить занурена у військовий контекст (наскільки це можливо для цивільної людини за океаном).

Ми проживаємо розмови з загиблими побратимами авторки, спостерігаємо за її філософськими роздумами щодо долі, яка спіткала нас зараз.

Ця книга відкриває вікно прямо в серце війни. І, посилаючись на Чернова, я б хотіла, щоб цієї книги не було, щоб авторка писала вірші про сонце, море та пустелю.

В коментах до попереднього поста про цю книгу є декілька віршів, та я закликаю вас знайомитися з українською мілітарною поезією ближче.

4.0 🌕🌕🌕🌕🌑