Останньою прочитаною на сьогодні є книга "Схід українського сонця" Катерини Зарембо, яку я читала разом з бостонським книжковим клубом. Ця книга вийшла ще в 2022 році у видавництві Човен, хоча її написання почалося задовго до повномасштабного вторгнення, що зараз робить її читання ще більш болючим. Я була здивована, коли отримала її в руки після онлайн-замовлення в Книгарні Є, адже уявляла її значно грубшою. Книга містить неймовірно красивий фрагмент роботи Алли Горської, що зараз знаходиться в окупованому Сорокиному. В цій книзі є ляссе, тому окрема закладинка мені не знадобилася :) Вона прочиталася відносно швидко - в моєму випадку з 27 до 30 січня, за 4 підходи по годині з хвостиком, сумарно вийшло майже 5 годин. Хоча я часто брала її до рук, коли була досить втомлена, тому ймовірно могло б бути ще швидше. Що вам сказати: я знову помилилася з очікуваннями! Я давно чула про цю книгу, та чомусь не звернула увагу на підзаголовок: "Історії Донеччини та Луганщини ХХІ століття". Ось саме на це ХХІ сторіччя я і не звернула уваги, тому більше очікувала почути про ту ж таки Аллу Горську чи Стуса, про становлення регіону як європейського промислового осередку (хоча про це все ж згадувалося). Натомість ми більше бачимо сучасніші приклади українсько-спрямованих локальних ініціатив, і за ними теж цікаво спостерігати. Це якісний нонфік з купою посилань на джерела і статистику, та часто мені не вистачало якоїсь додаткової її інтерпретації. Наприклад, яким чином кількість прихожан Московського патріархату в регіоні з 2000 до 2010 років зросла майже в 4 рази? Чому тут кількість пенітенціарних закладів в рази більше, ніж в інших областях? В середині січня, до початку прочитання книги, я була в Перемишлі на екскурсії містом, яку проводив український автохтон. Екскурсія була для резиденток Народного дому, більшість яких були галичанками. І от там я трохи наїлася галицького шовінізму, коли вельмишановний пан видав пасаж про те, що люди з-за Збруча не усвідомлюють роль Української греко-католицької церкви у формуванні нашої державності. Дуже шкода, що я прочитала книгу Катерини Зарембо вже після тих подій, бо вона якраз наводить дуже цікаві факти про те, як УГКЦ мала певну популярність саме на Донбасі, і чому так склалося. Скажу ще, що як у сумчанки, що зростала в 90-х, в мене тяжкі відносини з цим регіоном. В нас довго був донецький губернатор, і про донецьку мафію сумчани знають дуже добре з власного досвіду. Ми дуже яскраво переживали Помаранчеву революцію, та їй передувала студентська Революція на траві, повстання проти обʼєднання місцевий внз під патронатом донецького корумпованого ректора. Детальніше про це тут. Звісно, я ненавидила Януковича завжди (хоча по правді не дуже сприймала його як реально загрозу, радше як прикол; цікаво, що потім схожі думки вже щодо іншого кандидата в президенти я мала в 2019 році). Тим не менш, коли сталася окупація Криму і вторгнення на Донбас, я стала прихильніше ставитися до регіону і потрохи дізнаватися його історію. Дуже сумно, що приводом стали такі жахливі події. Але це дійсно тренд - саме після 2014 року стало зʼявлятися багато регіональних студій (і в літературі, і в кіно) саме про цей регіон. Звісно, я б залюбки прочитала подібні праці про Слобожанщину чи то про Покуття. Сподіваюся, я матиму такий шанс, і що це станеться без таких жахливих приводів. 4.5 🌕🌕🌕🌕🌗