Про мою подорож, фіналочка Власне кажучи ми дуже зраділи новині, що поїдемо додому. Настрій у всіх був не дуже, бо навколо була атмосфера окупації, це ніби інша планета. Триколор бісив шалено. Щонічні бомбардування. Я був дуже втомленим і вичавленим. Знаходитись поруч з ворогом. Я відчував сильну відразу до усього. Деякі люди здається були задоволені тим, що відбулось. Памʼятаю що була жінка яка радо допомогала росіянам у побутових питаннях. Навіть серед моїх колег думки були не такі однозначні як в мене. А щодо попів, то вони просто бухали там кожного вечора і чиплялись до жінок у цьому таборі. Типова поведінка. 28 числа ми готувались виїжджати з самого ранку, о 8 вже були в машинах і готові їхати. Але росіяни не хотіли нас так просто відпускати, щось було не так і не те. Нам не дали роздати всю гуманітарну допомогу. Віддавати поранених бійців вони не збирались з самого початку, цивіли теж ні, ні старі, ні діти. Вивезти людей з самого Маріуполя на територію України нам теж не дали. Десь в обід ми вирушили у зворотньому шляху. Порожні автобуси, машини «швидких». Ми не змогли забрати нікого. Вночі нам довелось ночувати під Токмаком в машинах, бо фронт активізувався. Не найбільша проблема. 29 квітня ми повернулись додому. Я назавжди запам’ятаю перший прапор що побачив. Я так йому радів. Так радів «пікселю» та панам у панамах. Невеличке опитування і от я повертаюсь додому. P. S. Моя сім’я як і я не знали куди я їду, лише через підстанцію дізнались де я і шо. Нам вдалось навіть подзвонити з того боку, через телефон людей, яким ми надали медичну допомогу. Єдина жінка-лікарка, що була з нами на 3 день навіть прийняла ванну у цивілів, в обмін на щось здається. За це все діло я навіть отримав гроші, але в еквіваленті менше ніж ці 4 доби з невеличким, якщо б рахували по відпрацьованим годинам і…. грамоту. Рілі наче «єбать ти молодець». Трохи зрадно, як на мене, ми виконали набагато більше ніж, що в мене у функціональних обовʼязках пише. Дякую, що хоч відпочити потім дали.