Про мою подорож ч.1 Це був квітень місяць і нас відправляли на чергування у Запоріжжя, точну мету ми не знали, але бригади чергували там багато днів, можливо декілька тижнів. Були розмови про те, що ми маємо забрати Азовців з Оріхову, коли їх вивезуть на підконтрольну Україні територію, бо «Червоний хрест», ООН домовляються про коридор для поранених і цивільних. Але нам це не доводили як остаточну правду. 24 квітня, ми їдемо в Запоріжжя і вже готують колону до руху у бік Оріхову, ми залітаємо на легковій машині, міняємо бригаду і рушаємо. Виїзд з Запоріжжя, зупиняємось. Нам кажуть що стільки автомобілів не пропустять, треба менше. 5 автобусів, 5 «швидких». В одній з бригад іншої підстанції не вистачає фельдшера. І лікарка з моєї бригади каже: «В мене цілих два», а моя бригада залишається і я їду з іншою. Потім ми жартували, що Юля мене продала, до того ж дуже дешево. Це і досі смішно. Залишаю телефон, документи. Ми вирушаємо, я знайомлюсь з колегами, ще не знаючи, що проведу з ними багато часу. Їдемо в Оріхів. Зупиняємось в полі, бо перед нами працюють наші «Гради», в цей час я помічаю що в колоні священники, ДСНСники і ще декілька тіпів. Про одного з них я дізнаюсь потім. Ми куримо, жартуємо, а потім нас запрошують освятити куличі, бо це Пасхальна неділя. Нам роздали куличі, окропили водою, ми поїхали далі. Десь я починаю розуміти, що їдемо ми ніфіга не в Оріхів, бо видніється Дніпро. Я трохи вивчав мапу до поїздки. А зараз вже подивитись ніде. Розумію що ми їдемо в Камʼянське, що є фронтом. Починають зʼявлятися уламки мін, нерозриви та ракети «Ураганів», вже тоді я їх ідентифікував. І от я бачу зруйнований міст.