Дивлюся ще одну екранізацію Астрід Ліндгрен. Цього разу однієї з улюблених її книжок — Bröderna Lejonhjärta. Пішла читати, що пишуть про цей текст критики. Там вбачили і християнську символіку, і введення дітей в оману через пропаганду ідеї реінкарнації, і мало не заклики до самогубства, і політичний маніфест. А ще авторку звинуватили, що зло в неї, мовляв, надто прямолінійне й схематичне. Почасти все це там є, але ж яким має бути правдиве зло? Глибоким, неоднозначним і привабливим? Як бачимо, реальне зло просто гидке, бо воно зло. Мені ця похмура казка, де й у кращому світі не уникнути необхідності відстоювати себе, зрад, смутку й горя, завжди подобалася саме тим, що вона... ну як би то сказати... стара добра про смерть. Тобто про смерть як логічне завершення життя, про здатність її прийняти, подолати страх, про якусь надію на посмертя, якої сама не маю, про самоповагу. Не знаю, кому й навіщо знадобилося випрошувати в авторки продовження аж так, що їй довелося коротко прописати, що зрештою сталося з героями й зі злодіями. Як на мене, це руйнує красу відкритого фіналу. Про фільм поки що можу сказати, що без уваги на субтитрах мені легше зрозуміти мову, хоч і доводиться дивитися деякі сцени повторно. Ефекти навіть на 77 рік сміховинні, Катла видається радше недолугим одороблом, ніж лякає, як у книжці. Там є хороші пісні, а загальна музична тема, електронна, якась механічна, доволі непогано передає тривожну атмосферу. Актор, який грає Хрущика, — золото й сонечко. На роль Юнатана взяли надто дорослого актора. Гарного, як у авторки прописано, але якогось невиразного. Це засмучує, бо сподівалася на візуалізацію одного з персонажів своєї історії, якого пишу саме з цього героя. Не те щоб одразу свідомо, але якось раптом збагнула, що Л. В Люндстрьом — викапаний Юнатан Лейон.