Катерина КалиткоТкатиму до світанку, а тоді розпущу.
Зробиться трохи легше після дощу.
Сонце повільно сходить, мов жінка воду несе.
Світ, у якому ти не смієшся, не має сенсу.
Світ, у якому хтось інший, але не ми,
має життя, але не має миру,
має три пари стертих залізних чобіт
і нескінченну дорогу – без нас не схожий
на світ.
Що нам дісталося – те і буде нехай,
тільки рухайся поруч і в темряві не зникай.
Я не ткатиму жодних чорних вітрил,
тільки лишайся близько, смійся і говори.
Дихання – як початок усіх небесних вітрів.
Боже блакитне око мружиться угорі.
#поезія
