ЖаданЯ не знаю, коли цього року зійде зоря.
Небо цими днями – тихе, сліпе.
Дитина пильно дивиться в око царя,
й бачить там відчай, себто бачить себе.
Бачить у цьому оці глибокі сніги,
які ще не впали, але ось-ось упадуть.
Довго триває ніч, темрява навкруги,
і лише згори відсвічує небесна ртуть.
І родиться подих на дні дитячих легень,
і кінець мовчанки, ніби кінець зими.
А поза тим бачить, що починає рости день.
Світла стає більше. А отже менше стає пітьми.
Розглядає уважно доросле покірне лице.
І оця здатність розгледіти – насправді така проста,
оскільки око людини завжди здатне на це –
бачити світло там, де є лише чорнота.
І місце таке буває лише одне.
І потім історія створиться з цих розмов.
А ще з подивом зауважує головне:
коли око сльозиться – в ньому видно любов.
#поезія