20 січня – День вшанування захисників Донецького аеропорту
242 дні оборони. Вони трималися до останнього там, де це здавалося неможливим. Це історія про надзвичайну відвагу. Про людей, які витримали там, де не витримав бетон.
буде багато літер, попереджаю одразу, але хто підписаний давно — вже знає, шо я таке люблю. отже, почнемо з самого початку. з Києвом ми вже знайомі — бачились нашвидкоруч у 2020 році, він тоді був зайнятий підготовкою до Дня Незалежності і особливо поспілкуватись часу не мав. Та і я поспішала, плюсом до цього національною свідомістю від мене віяло лише віддалено. Побачила б себе тоді — насипала б хуїв за шиворот. Кажу правду, як завжди роблю — мені той візит не сподобався. Київ мене тоді геть не жалів і не хотів ні говорити, ні взаємодіяти, люди траплялись не дуже, хоча ззовні він мені дуже сподобався — і архітектурою, і будовою. Тільки от ці пагорби, ех, пагорби…не дарма він у мене має хвилясте волосся — це його нескінченні спуски і підйоми.
Але не заважаючи на мій не надто успішний візит і загальне враження, на хуманізацію Києва я свою субʼєктивщину не переносила (ви мої свідки), бо розумію, що то тільки мені так не пощастило і він геть у тому не винен. Але все ж таки трохи це сказалось на його образі у мене: я рідко малювала його усміхненим.
З сьогоднішнього дня це кардинально зміниться.
Цей візит я не забуду ніколи. Київ розцілував мене з ніг до маківки, погладив по голові і весь час говорив. Говорив, говорив, купою голосів, людьми, машинами, музикою, і навіть тишею. А я досі не можу наговоритись, бо він ще так багато мені не розповів.
На цей раз я нікуди не спішила, і їхала в першу чергу щоб змінити своє враження і дізнатись його краще, і саме поговорити. Якщо ви колись читали інтервʼю зі мною, я частенько кажу, що щоб якнайкраще відчути місто — треба до нього поїхати. Спілкуватись з ним, через випадкових перехожих, через продавців і продавчинь, через образи і звуки — воно говорить, треба тільки прислухатись.
Він говорив поглядами, коли я боялась стати на ці ультрашвидкі для моєї запорізької душі сходи ескалатора у метро, і якийсь чоловік мені показував палець вгору, щоб я не переживала. Чоловіком з сигаретою, який так щиро переживав, щоб ми знайшли потрібний будинок, що ледь не сам збирався вести нас, куди треба. Пані у парку біля памʼятника Володимиру, яка так натхненно і гарно грала на піаніно, що зачарувала всіх, хто підходив до неї. Яка зіграла la vie en rose, яку вона навчилась грати сама. Музикантом в переході, що грав «мелодію» Скорика так красиво, що довів мене до сліз. Вдруге — перший раз був на Майдані, біля незліченних прапорів, що майоріли над землею.
Чомусь, ці два дні я чула тільки свої улюблені пісні. Чомусь, завжди пропускали на переходах. Чомусь, сонце так пащіло в лице, що воно досі горить. Чомусь, Курбас так приязно дивився зі свого постаменту, що хотілось сісти поряд з ним. Може, він би теж заговорив?
Але окрім усього цього, Київ також мені дав один важливий урок: 40 тисяч кроків за день — важко, але вони завжди того варті. Можна лишитись тут, унизу, йти по прямій дорозі і побачити вкотре те ж саме: воно гарне, так, але це те ж саме.
А можна піти вгору його незліченними пагорбами, і не знаючи, що буде в кінці, йти і йти, поки не набʼєш собі мозолів на ногах і вони не почнуть горіти, як розпечені вогнем. І дійшовши до вершини, побачити те, від чого дух перехопить і ти точно скажеш собі: так, чорт забирай, це було того варте.
Бо воно завжди того варте. І завжди буде вищий підйом, і завжди знайдеться новий і новий пагорб, що нагадує цілу гору, на який ти сам захочеш залізти — і ти завжди маєш вибір, лишитись на місці, яке ти вже добре знаєш, чи піти у незвідане, але таке прекрасне. Вирішувати лише тобі.
