тиша. просто тиша. нарешті вона не супроводжується пітьмою. навіть думки навчились мовчати. я хотів би, щоб мені було справді начхати, але це всього лиш втома. справді шкода, що тепер не можу поглянути в рідне обличчя.. здається, навіть не через сум, не через тугу за чимось, навіть не через бажання повернути все чи повернутись туди самому. скоріш через нудьгу. через небажання говорити з тишею. адже вона існує зовсім не для мене. зізнаюсь, так, я навіть встиг її полюбити. можливо «полюбити» звучить надто насичено, але я її щиро вдячний. вона не змушує мене вкладати сенс у все.