#Цей_день_в_історії@chyznaetevy90 років з Дня народження Василя Симоненка!Цього дня, 8 січня 1935 року — в селі Біївці на Полтавщині народився видатний український письменник, журналіст та поет-шістдесятник Василь Андрійович Симоненко.
Писати вірші Василь Симоненко почав ще у студентські роки, але в умовах прискіпливої совєтської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963). Василь Андрійович прожив неповних 29 літ, з них на літературну творчість припадає 10. Олесь Гончар називав Симоненка «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко — «поетом з гірських Шевченкових долин». А Василь Стус говорив так:
«…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника зі шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само».
Один з найвідоміших віршів Василя Симоненка «Лебеді материнства» поет присвятив своєму синові Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним наповненням це заповіт поета усьому українському народові:
«Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Саме ці знамениті слова викарбувані на пам'ятнику Василеві Симоненкові в Черкасах. Друга частина цієї поезії, покладена на музику Анатолія Пашкевича, стала відомою піснею, і лунає як гімн синівської любові до рідної землі.
Навесні 1960 року в Києві був заснований Клуб творчої молоді. Так з'явилася ініціативна група, яка ставила за мету об'єднати духовні та фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Хоч на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Ліною Костенко, Аллою Горською, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Миколою Вінграновським, Василем Стусем, Євгеном Сверстюком, він став душею цього Клубу.
Вже у ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960–70-х років. Тематично вони становили сатиру на совєтський лад, зображення важкого життя совєтських людей, особливо селянства, викриття жорстокостей совєтської деспотії, таврування російського великодержавного шовінізму тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї Батьківщини.
Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, став на шлях, указаний Тарасом Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини XX сторіччя.
Доля літературної спадщини Василя Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») в журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) й у збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973).
В УССР по смерті поета видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).
Совєтська критика у перше десятиріччя по смерті Василя Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її, водночас канонізуючи підцензурну спадщину померлого поета як бездоганно «партійну». Але після 1972-го, за виразної тенденції до замовчування творчості Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (Миколи Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці (Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк).
