[☧]Ангарта.

«Дмитро Донцов. Ідея Нації, Ідея Духу, Ідея України.»

До дня народження Великого Трубадура.

—•—
Ідея, як конструкт, підвладна лише механізмам психології, врешті, бо розуміння - це лише естетичне відчуття, що якось неповязані елементи склалися. А тому "розуміння ідеї" як самоціль є пустою. На заміну такому раціоналістичному уявленню про ідею, яка у такім змісті визначалася би як проґрама, а тому була би плинною, Донцов запропонував, надихнувшись роялістичними уявлення Шарля Морраса про інтеґральний націоналізм, ідею як духовне ядро, що є асолютно присутнім. На заміну присутності у людськім життю через реґуляцію його аспектів для кожної людини, ідея Донцова була орієнтиром, підкріпленим вірою як інстинктом та функцією, навичкою. На заміну "розмінню" правильности якогось концепту, як це з моралістичним домішком намагалися зробити соціялісти, прийшла чиста прихильність до чогось, радше ніж опозиція у власній простоті, яка псиїологічними відчуттями диктувала свої орієнтири. Така революція у думці, що закликала у контрреволюції на площі, до сих пір в Україні, що історично за останнє століття була просто нездатна прийняти її генії, залишається новаторським концептом - абсолютна революція вищої моралі, абсолютна відданість якійсь химері - на це були і є не здатні теоретики "українства", або інших проґрам. За цей прорив, в умовах постійної боротьб та роздертої України, за відовлення традиції дицарів динамічного творіння, його і варто шанувати з повною відданістю, й на цю шану, тут представлений короткий ідеологічний портрет його погляду на Ідею та її структуру...
—•—

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи:@A_Rtuur

«Освальд Шпенґлєр про "білу" революцію.»

—•—
У сучасності, де катастрофу соціялістичної революції пережовав кожен правий автор ХХ та ХХІ століття, здавалосся би, вже немає місця подіним міркуванням. Проте коли критика елєменту до цього була лише критикою зі сторони несправедливости порядку, Освальд Шпенґлер, подібно власному генієві, виклав її тут з певної позиції: европейського традиціоналізму. Це можна проголосити поглядом монархії на ці події, як Старого Світу загалом. Це бачення проявлене тут найбільше у проведенні чіткого логічного ланцюгу, між антимонархізмом та французькою революцією, до ліберальної демократії, як нерозривного процесу. Чітко визначити цей стан, живучи у гирлі самих подій, бачачи перед собою справжні сутінки Европи міг лише геній Шпенґлера. У компіляції з найдавнішим українським його перекладом, складається трансцеденці часового контініюма, яка гідна унести у катарсис розуміння найдосвідченішого читача. Геніяльність немоветонового погляду на події з чітковиробленої перефиирії ставить тепер найголовніше питання: чи істинно ми розуміємо глибину гідри лівого терору?
—•—

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи:@A_Rtuur

***

Плинність та вічність - поняття, які, якщо розглядати їх через призму абсурду, розкривають обмеженість розуміння і межі існування. Тимчасовість стосується того, що існує зараз і неминуче зникає, а вічність охоплює те, що існувало завжди, існує зараз і існуватиме в майбутньому. Однак, намагаючись пояснити ці поняття, ми стикаємося з абсурдністю спроб охопити суть того, що скороминуще і незбагненне, оскільки мова та інструменти мислення самі по собі скороминущі.

Минуще - це те, що ефемерно, те, що миттєво. Це дихання, що наповнює легені, швидкоплинні емоції, що забарвлюють дні, побудовані будівлі, прожите життя. Усі вони прив'язані до часу і приречені зникнути, залишивши лише сліди свого існування. У грандіозній схемі світобудови все відоме ефемерне, розпадається і піддається руйнівному впливу часу. Усвідомлюючи цю мінливість, ми водночас прив'язуємося до непостійного.

Вічність же, очевидно, навпаки, непідвладна часу. Це фундаментальна істина або принцип, який залишається незмінним, незважаючи на плин часу. Однак спроба описати вічність сама по собі призводить до абсурду. Те, що існує поза часом і простором, не може бути повністю зрозуміле істотами, чиї думки і слова обмежені цими вимірами. Вічність одночасно реальна і невловима, близька і далека.

«Старі смисли не вмирають, коли народжуються нові».
- Дмитро Корчинський

У цій фразі тимчасове поєднується з вічним. Вона вказує на те, що минущі аспекти смислу - слова, символи, ідеї - можуть змінюватися й розвиватися, але в глибині душі вони залишаються незмінними. Старі смисли не зникають, а продовжують існувати, можливо, навіть трансформуючись. Це свідчить про трансцендентну безперервність, яка кидає виклик удаваній остаточності змін. У цьому контексті вічність не відокремлена від тимчасовості, а переплітається з нею, забезпечуючи зв'язок із чимось більшим, із тим, що триває навіть після того, як минуло, у швидкоплинні миті життя.

«Вічність закохана у витвори часу».
- Вільям Блейк

Ця фраза вказує на взаємодоповнювальні, а не протилежні відносини між вічним і минущим. Вічне знаходить своє вираження через тимчасове, а тимчасове набуває сенсу завдяки своєму зв'язку з вічним. Але цей зв'язок залишається парадоксом, напругою, яка ніколи не може бути повністю вирішена.

«Все, що минуще, є лише символом».
- Йоганн Вольфганг фон Гете

Ці слова Гете підкреслюють думку про те, що минущі аспекти життя є лише відображенням або символом глибших, вічних істин. Минуще не слід заперечувати, його слід сприймати як дороговкази, що ведуть до чогось більшого і вічного.

Обговорюючи різницю між скороминущим і вічним, стає зрозумілим, що і те й інше є невіддільною частиною людського досвіду. Ефемерне забезпечує безпосередність життя, моменти, що втілюють існування, а вічне - рамки, які надають цим моментам сенсу за межами часових меж. Однак повністю зрозуміти те чи інше - значить спробувати висловити невловиме і вхопитися за нього.

Таким чином, у напрузі між минущим і постійним криється не тільки філософська проблема, а й суть людського життя. Це танець між минущим і незмінним, між абсурдністю спроб осягнути сенс і трансцендентною природою самого сенсу.

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи:@A_Rtuur

«Альбігойські хроніки - експансія моральної якости.»

–•–
Війна, що є рушієм людського проґресу у його моральній вищості є такою лише у своїй найдинамічнішій частині - заміні життєвого порядку, у якому автоматичним законом викарбовується завше моральний імператив, який є запорукою інтелектуального життя, рушієм якого - є експансія моральної якости. Розглядаючи завоювання як опортунію до постійного самовдосконалення полюсів етичного рупору, як те було з завоюванням Константинопіля, що потім вилилося у всім відоме диво спадщини, чи іншими процесами самооновлення життєвого організму у національній периферії
–•–

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи:@A_Rtuur

***

Головний бандит минулого століття та батько ліво-нагуляного комунізму колись казав "для того, щоби обєднатися - треба спочатку розєднатися". Як ми вже знаємо, стан активної реакціної меншости як ідейного домініону процвітаючої нації є єдиновірнім. Нездатність утворити таку меншість проявляється у неможливості розчепити перепалку концептів всередині ідеологічного смітника акцією прямої ідеї - сепарацією ґатунку ордену. Якщо диктат єднаючої ідеї відбувається через реакцію виявлену на зміст епохи певної групою людей акції - значить і можливість стати під обєднювальне крило залежить від наявности сепаруючого, а значить неодмінно розколюючого фактору ідеї, втіленої у плоть тих, хто є її фалянґою.

Казав колись Ніцше, що той, хто бажає створити - неодмінно руйнує. Логіка буття підказує нам, що в такім разі тотожність руйнування й творіння невідворотня, як мінімум тому, що в противнім випадкові руйнацію варто було би означити лише спустошенням. Саме тому сила ідейного тяжіння вимірюється здатністю ідеології руйнувати, психологічно й фізично, конформи, що не є для неї рідними. Обєднання національних сил завше відбувалося саме довкола такої сили, енерґію її тяглости дурно було би заперечувати, бо це випромінювання стихії, яка свідомо ставить за ціль похитнути вікна Овертона, вона тоді стає вершником змін, а подібна сентенція є надто великою, аби не захопити життя окремого індивіда; досвід створення будь-якої масової елітарної спільноти не дасть збрехати. Принціпова відмінність такого устрою від плюралізму - навали демагога - це те, що коли плюралізм ставить за ціль означити топонім обєднання, роблячи це методою позитивного визначення, таким чином не означаючи кордони самої цієї ідеї, роблячи її зручною ціллю для інвазій корінно сторонніх концептів, то елітарна ідея означає себе неґативним визначенням, так інфільтруючи власну комплекцію, означаючи чіткий кордон, за старим й вічним Євангельським принціпом "хто порушує один закон - порушує усі".

Сама така форма ідеї - організм - і є правильною ідеєю за своєю будовою. Ідея неповноцінна та хитка найбільш тоді, коли в неї немає психології, кола сама вона не є психологічною, оральною силою, достатньо дужою, аби притягнути до себе. Ідейний популізм як такий, що є корінно лівим концептом, як істинна навала Демагога здатна проникнути в організм благородної ідеї за своїм змістом. Якщо сама ідея контрреволюції, й монархізму як її головної і невідємноєї частини сама по собі виблискує благочестям, то структура її новітньої побудови просто вбиває ідейний організм демагогізмом. Демагогізм страшний тим, що як  всякий чорт, обманув, ніби його не існує. Сама наявність акції ще і близько його не заперечує, оскільки стати під якийсь ідейний знак у світі, де все означається знакам, й від його обличча робити дію, яка в собі то і не має ідеологічного забарвлення - це не боротьба за ідею.

Правильність ідеї, як ми тепер зрозуміли - у формі. Большевизм - найпаскудніша ідея людства - був збудований в ідеальній ідеологічній формі, як і ранній французький монархізм, ідея вже благородна. Таким чином, цими двома стрижнями, й визначається плід героїки інтелектуального волевиявлення, колись адорованого Платоном. Таким чином ідея загальна, але льокалізована неґативними визначеннями в обличчі реакції еліт, підкріплена традицією і ретрансльована лицарською меншістю ідею протиставляється своїми вищими переживаннями інородній сутності ідеї демагога.  Саме тому монархічні сентенції солдата контрреволюції завше й виголошують своїм головним прагненням перемогу контрреволюції як такої, як руху, як естетики, як вищості моральної ідеї. Загальність контрреволюції та склад її тотожностей, що проявляються у її взаємодії із зовнішнім світом, й у незгодливій згоді формують її як абсолютний обєкт, воїстину існуюче загальне Геґеля, саме тому є єдиновірністю у власній шляхетності, бо як ідейний центр є достатньо загальним, як картина є достатньо елітарним та як концепт достатньо визначеним прагненням, аби виголосити за нього великий виступ.

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи:@A_Rtuur

Футболка «Реконкіста»

Ціна : 600 грн

Інструкція для замовлення

«Реконкіста - позарегіональне прагнення вищої моралі домінувати.

Виявлена в плодах інтелектуального творіння, Господніх війнах, або інших потрясіннях світосприйняття, вона вийшла за межі Іспанської спадщини, вона тепер стала дороговказом для кожного, хто забирає те, що йому належить.

Волю до дії, простір для експансії. Натхненна романтичними ідеалами не ставить през себе обмежень тих, хто звик розуміти, а не відчувати, а тому не жити, а праґматизувати. Не хоче вона та відмовляється бачити математику в святому а потенціял ягнятка у вовкові, тому живе мрійниками-ідеалістами, що поза твердженнями будь-кого творили світову історію.»

Arch. Michael