Моє покоління копає окопи, ховається від мобілізації, ловиться на вулицях, хворіє на полігонах, вбиває, вмирає, забуває їсти й пити: прегабаліновий спокій, фентанілова радість, самозахисна стіна нечутливості. Моє покоління дає хабарі, тікає за кордон, налаштовує життя, болить за домом, а деколи не болить. Моє покоління працює, донатить, збирає, передає, привозить. Знає чому не ростуть дерева у посадках. Моє покоління карбується в віках: своєю смертю та своїм життям наш дух напише повідомлення яке не зітреться до кінця історії. Через віки діти дивитимуться відео з наших дронів, камер і тепловозійних прицілів снайперських гвинтівок. Слухатимуть наші пісні, читатимуть книги, й шукатимуть сенс за який ми тримались всі ці роки. Ми вже ніколи не будемо здорові. Але це й дарунок: наш попіл стане бронзою. А я у теплій квартирі страждаю привілейовано: апатією та виснаженням. Шукаю в собі провину, а знаходжу вдячність: Моєму поколінню, що тримає позиції. А буде що буде. І будем де будем. Пиздую робить дрони.