А, ну і забула сказати, що "займаюсь українською з 2014" це не повна інформація. Тому трохи про мене. І тут багато тексту. Я киянка і білінгв. Моя мати - з села на Сумщині і розмовляла українською. Мій батько з Києва і російськомовний. Кожне літо, доки я вчилась в школі, проводила в селі, де розмовляли більше суржиком, звісно, але все одно середовище було україномовне. Звісно, так як я жила в Києві, з певного часу почала розмовляти більше російською. Звісно, я хотіла б пам'ятати, що переходила на мову співрозмовника, але архівні записи підказують, що не завжди. Але все одно я надто "напакована" українським якісним контентом ще в 90-х, бо моя школа давала дуже якісну освіту. Українською мово всі уроки (окрім російської, власне, мови і літератури), якісна освіта і програма. І це подарунок долі і я за це дуже вдячна. В 2014 я почала займатись українською мовою, бо, по-перше, війна, по-друге, зрозуміла, що не можу вільно говорити своєю мовою. Тому ходила на курси ділової української мови, які нам зробили на роботі і нагадувала собі правила. Тому купляла книжки в перекладі українською. Тому ще тоді казала, що гекання звучить дико, але все одно не звикла досі. Тому я в 2022 "легко" перемкнулась в розмові і на письмі на українську. Але я пройшла багато стадій. І розібралась, чому українська та російська мова дійсно різні. Тоді це було не очевидно. Помічала, як мови звучать, що українська активніша, що певний час українська в Україні була мовою агресії. І тоді дійсно усвідомила, що я білінгв, а не, як мені казали "та нє, тут не білінгви, он там десь - так, а українці - нє, то одна мова". Також я багато звертала увагу на суржик, полонізми, діалекти, традиції мовлення по всій Україні. І я на собі знаю, що схід і захід говорить, бачить, робить і живе дуже по-різному. І робити вигляд, що всі тут однакові - маячня. Від Львова до Сум 770 км - як там може бути "все однакове"? Але я знала, збирала, вивчала слова, словоформи, цікавинки з різних частин України. І так, звісно, я не маю філологічної чи лінгвістичної освіти і не знаю дууууже багато всього. Та знаю точно, що українська у мене дійсно рідна. Що я дійсно носій мови. Що ця мова - моя. І я відчуваю своє право сказати, що мені щось не подобається. Помітити, що Галицьке інтонування зараз взялось як канон. Не приймати автентичні катедри і не казати акавнт. Я маю на це право. І так само маю право сказати, що зараз у мене відбирають мою мову люди, які не завжди її взагалі відчувають. Які не бачать дивного в "уведіть пароль". Які вважають, що красиво звучить "день незалежности", але не говорять так в житті. Які жодного разу не пояснили внятно, чому проЄкт. І які кажуть, що українська мова якась особлива і не в її правилах сказати сторіз чи дістрікт. Що там мають бути И, бо так у нас якось по закону мови. І так, я не захочу змінювати свою мову заради того, щоб хтось зараз відчув відновлення справедливості сторічної давнини за мій рахунок. І ні, це не найменша ціна, яку ми можемо заплатити. Бо ті, хто це робить, не платять взагалі ніякої ціни. Їм окей. Не окей мені. І мною, моєю ціною ми за цю справедливість платимо. Тому я не розумію, чим події зараз відрізняються від поганих совєтів, якщо дія та ж сама. Так от в 2014 мені був 31 рік. Це 31 рік пасивної любові до української мови. А сьогодні мені 41 рік. З 2014 - це 10 років активної любові до української мови. Я багато працювала над собою. Багато знаю про свою мову. Багато знаю про свою країну. І люблю її безмежно, особливо, зважаючи, як багато вивчила про інші країни, що дуже розширило моє сприйняття світу. І саме тому вважаю себе в праві щось говорити, сперечатись з дипломованими спеціялістками і казати, що мене щось не влаштовує. Ось таке. Якщо дууууже коротко, бо насправді говорити про українську мову, діалекти, цікаві речі, я можу довго, бо маю що розповісти.