Пів ночі думала за цю всю історію з малолєтками, бо такі історії мені землю з-під ніг вибивають. І знайшла собі опору. То для мене це страшна історія, яких не буває. Моєю дитинство було досить тихим і закритим, переважно по домівках репетиторів. Але ж я маю друзів, в яких дитинства були....скажімо так, більш насичені на події. І там ну не щодень, але щомісяць (подекуди щотиждень) такі ситуації були майже норма: драки, побиття, шантаж, приниження, наркотики, вимогалово. Цілком собі в столиці і навіть в центральних районах столиці, шо вже казати за трошки далі. І саме тут моя точка опори. Так, це безперечно гімняно і так бути не мало і не має з жодною дитиною. Але зараз таких ситуації кількісно не факт що стало більше. Їх стало видимо більше. Діти частіше звертаються до батьків чи інших дорослих. Дорослі частіше вірять жертві. Дорослі частіше вриваються допомагати жертві, а не звинувачувати її, шо сама вляпалась - сама і видряпуйся. Частіше стали доносити ситуації в поліцію. В поліції більше стало слідчих, які не заминають. Доступність інтернету дозволила про більше історій казати публічно, навіть якщо нема знайомих журналістів. Більше таких злочинів стали отримувати покарання. І це справа спільнот зокрема, щоб більше злочинців отримували покарання, а покарання були суворішими. Щоб був нагляд за виконанням справ. Щоб були нові реформи в виконавчій і судовій системі. Щоб не забувати врешті. Дуже шкода, що так стається. Але тільки разом ми зможемо з цим боротись.