Я своє дитинство в добу без інтернету вже реально сприймаю як анархопримітивізм у порівнянні з сучасністю. У нас пригоди були кожен день. Наприклад, ми пиздили в гаражному кооперативі використане машинне масло з діжки. Наливали його в пластикові пляшки та кидали в вогонь. Вона вибухала наче машина в бойовиках. Ще пиздили яблука в садовому товаристві, коли спускалися з дерева на нас напала кавказька вівчарка. Охоронець її ледве відтях, а потім сказав: "Забірайтє яблокі і уйобуйтє нахуй". Ще робили рєбінострєли та вчиняли войнушки, від яких к кінцю літа весь район був в слідах від пострілів. Розбивали автомобільні акумулятори, діставали свинець та виплавляли з нього різну хєрню. В зимку робили інсталяції у вигляді гігантського снігового валуна розміром з вантажівку чи ідеально зліпленого унітаза, який стояв на самому видному місці вулиці. А ще влаштовували бойню сніжками, в якій приймало участь дітей так під 60. І це тільки, що я одразу згадав. Дофомінова система не була роздовбана. Мали щастю повні штани від банки кокаколи, чи годину на тиждень шпілєва в контру в комп'ютерному клубі за дві гривні година, касету з фільмом дивилися по разів п'ять. І все це було в Києві, а не в якомусь селі! Якщо б я ріс з інтернетом, то мабуть все дитинство провів за грою з корєшамі в доту або аналогічну дрочільню і все #анархопримітивізм