Хроніки шпиталю. Робота по відновленню військових. 6 січня. Наче і були вихідні, а я чекав роботи і цього спілкування з хлопцями. Радію бути тут. Для мене це можливість робити те, що я можу найкраще. бути підтримкою. Сьогодні важко в’їжджати в процес. Якась загальна втома є, більше фізична мабуть, хоч емоційно я заряджений бути тут. Але от перший хлопець. Другий. І вже процес пішов. Цей називає хлопців, підлеглих: «Мої карандашики». І так ніжно про них говорить, розказує про кожного. Він сержант роти і я тішусь, що хлопцям так пощастило з ним. Цей неконтрольовано плаче. І нічого не може з цим зробити. І ми говоримо про це. І вчимось взагалі розуміти емоції і відчувати себе. Цей прийшов на VR окуляри. Спочатку він заспокоюється завдяки віарам, а потім ми говоримо. Точніше він говорить. Говорить. Говорить. І тут створюється простір для його відновлення. Це наша передостання зустріч, він каже, що бачить зміни і спокійніше дивиться на ту ситуацію, про яку говорив спочатку. І я це люблю. Люблю свою роботу, бо тут я роблю те важливе, що можу. Продовжую збір на книги, якщо є бажання можете підтримати. 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/3YvCpzVLBV І дякую за вашу підтримку. Вона безцінна. Завдяки вам я можу дарувати хлопцям книги, купляти сюди ліки і робити безліч інших важливих речей. P.S. Фото зроблене і розміщене з дозволу військового. @bagnenkoPsy