Значить шо ми маємо. Якийсь чєл веде типу тревел-блог про те, як він живе в Ріо, шпилить місцевих тьолочек (щоразу різних), і це все приправлене роздумами в стилі драма-квін про сенс життя і щастя вперемішку з притчами, але без жодних фоточок ані Ріо, ані самого чєла. А, да, ще він любить написати в усіх деталях, як хотів би “з радістю втопити у прибережних хвилях” рендомного 10-річного хлопчика на вулиці, який розтоптав чужий замок з піску, бо з таких “виростають вбогі тупі люди”, а зло треба нищити в зародку (не забуваємо, наш герой тут - позитивний персонаж, який про мрії і добро). Якимось незбагненним чином він стає одним з найвідоміших блогерів в Україні і його порівнюють з раннім Борхесом (тут я крикнула) і він дохєра заробляє на цьому блозі. Насправді ж це копірайтер, який до 30 років чомусь жив з мамою, а потім вона померла і він вирішив не виходити з дому. Бо має неназвану хворобу серця, через яку не може спуститися навіть кілька прольотів сходами. Він їсть виключно дуже здорову легку їжу, бо бургер начебто може його вбити, але при цьому чомусь має прям аномально величезну вагу, яку авторка постійно підкреслює, ну і називає вона його виключно Жирним (звідки ця вага у нього взялася на дієтичних хлібцях та моркві?). І от цей 36-річний чєл починає підглядати у вікно в бінокль за 16-річною дівчиною з сусіднього під’їзду, в тому числі, як вона перевдягається і танцює. Дівчина це помічає, але їй норм, і вона починає ходити до нього на чай і дружить (примітка для 16-річних дівчат: не ходіть додому до дивних 36-річних мужиків, які підглядають за вами в бінокль. В реальному житті це завершується ні разу не дружбою). Які це часи - хз, бо з одного боку, чєл собі постійно замовляє доставку їжі, одягу і техніки. З іншого, досі існують стаціонарні телефони (бо авторці треба було знайти спосіб, як герой має зв’язатися з дівчиною). І водночас, коли цей мужик розповідає підлітці, що можна “подорожувати” по світу гугл-мапами, вона прям шокована, мовляв до чого техніка дійшла! Далі буде ще багато дивних епізодів. Наприклад, про діда-білоруса, який тримав дітей з дружиною в комуналці з алкашами, потайки збираючи на Ріо. Назбирав оце тільки до старості, прилетів, а Ріо щось не радує. І робить сумний висновок, що треба було сильніше напрягтися, щоб втілити цю мрію раніше (тут ми маємо співчувати діду і робити висновки, що треба плювати на все, кидати сім’ю і їхати втілювати свої мрії, поки молодий). А ще у 36-річного дядька і 16-річної дівчини міцна дружба, але вони обмінюються подарунками, постійно бачаться, підлітка врешті переїжджає до нього жити і якось ввечері приходить спати до нього в ліжко та обіймає. Але це дружба, не переплутайте! Врешті наш герой (тут жирний спойлер, не відкривайте, якщо читатимете) відмовляється від пересадки серця, на яку давно чекав і стояв в черзі, бо у нього дуже важливі справи: йому треба прямо зараз потайки влаштувати 16-річній сусідці політ в Ріо, бо вона туди дуже мріє. Саме зараз, коли знайшлося донорське серце, пізніше неможна! Бо ж дівчина дуже мріє про Ріо, у неї навіть плакат вдома висить! Настільки мріє, що коли він питає, мовляв що ти там зробиш найпершим, вона каже: та хз, на пляж певно піду. Все закінчується дуже щасливо і тепло: 16-річна дитина без відома і дозволу батьків летить за його гроші в Ріо, а він сумно дивиться на літак і начебто помирає від своєї хвороби серця, бо з’їв стейк і запив вином, забивши на здорову їжу. Чудова книжка, я дуже сміялася! Шкода, що в ній лише 200 сторінок ) #непозбувний_відгук