Сьогодні 29 листопада. Рівно два місяці як я звершував Божественну Літургію самостійно. Коли я зможу звершити наступну не уявляю собі і в той недільний день не думав що в моєму житті після неї буде така велика перерва якій не видно ні кінця ні краю. Слава Богу, що куди б я не потрапляв я не лишався без причастя Христових Таїн і священики радо мене приїжджали й причащали. За це їм доземний уклін і побажання, щоб за уділений мені час Господь воздав сторицею. Але кожного недільного дня мені гірко відчувати себе відкинутим від стояння у Престолу. Ти наче відкинутий. Скрізь де я бував я бачив і зараз бачу здалеку куполи храму, але... але... Обставини які не залежать від мене часто виявляються сильнішими за мої бажання. Усвідомлення цього для мене як священика дуже важке.